4

   Я йшла вулицями рідного міста, рахуючи кроки до свого будинку. Один, другий, третій. Ось так швидко, наче вітер, що постійно поспішає, час невблаганно відраховував останнє, що залишилося мені. Підбори стукали кам’яною поверхнею дороги, нагадуючи цокіт годинникової стрілки. Будинки із завішеними важкими портьєрами вікнами проводжали мене байдужими поглядами. Їм діла не було до якоїсь там обраниці, яка брела до своєї родини. І тієї, яка покине це місто, щоб ніколи вже не повернутись.                                                                                                                                                    

   Приховане за важкими хмарами, сонце вперто ховалося, не бажаючи подарувати мені хоча б один-єдиний свій промінь. Я б із задоволенням насолодилася ним і прийняла б як порятунок. Тому що один-єдиний промінь — і я згорю. Отже, не стану жертвою для жорстокого бога. Але, як й інші мої молитви, ця теж не була почутою. Хоч я дуже сподівалася. Саме тому й пішла гуляти містом. Думала, що раптом визирне сонце через хмари, п-ф-ф, і немає мене. Знала, що погоду на сьогодні обіцяли хмарну, але все ж таки чим Мооду не жартує. Принаймні спробувала. Дурна була надія. Маю визнати. А все тому, що мені було страшно. Страшно зустрітися з жорстоким божеством віч-на-віч. Казали, він не знає помилування. Говорили, що він найжахливіше, що могло статися з нашим народом. Однак саме він захистив нас від неминучої загибелі.                                                                                                             

   Я не жила в ті темні часи. Знаю все це, тому що старанно вчилася і заняття в школі, на відміну від тієї ж Діни, не прогулювала. Вона була впевнена, що стане обраницею, а тому й знання їй особливо ні до чого. Я ж навпаки. Все конспектувала, намагаючись нічого не проґавити. Розраховувала примножити справу батьків, а для цього потрібні знання. Все підряд, тому що в молоді роки зовсім не знаєш, які саме з них можуть стати в пригоді. Саме тоді сумніви вперше завітали до мого розуму. Наче чіпка хвороба, вони поширювалися і захоплювали всі мої думки. Добре, що я так і не наважилася ні з ким поділитися своїми припущеннями. Навіть із коханим. Інакше все могло закінчитися плачевно. Хоч після того, як Оракул вказала на мене, моя доля мало чим відрізнялася від тієї, якої зазнають відступники, але в цьому випадку мої близькі хоча б не постраждають. Мало того, як сім'я, яка виростила обраницю, на них чекає шана і багатство. Яким уже зараз їх обдаровує сенат.