10

-Сідай на переднє сидіння 
-Та мені зручніше на задньому 
-Туди не можна , там сюрприз ... 
-Ну ти мене щоразу дивуєш , що ж ти знову придумав ? 
-Скоро побачиш моя принцесо . 

Ми їхали хвилин  тридцять , але для  мене це мов лиш хвилинка . Чи то швидкість машини , чи мить з коханою людиною , яка підкреслює все... 

-Ну ось і все . Ось візьми , закрий цим очі. 
-Добре ... 
-Тримай мене сильніше . Я поведу тебе. 

Я відчула , що ми піднімаємось  по сходах , але я нічого не  питала . 
-Ще секунду. Відкривай. 
-Вау, Томе ,це ж , це ж... 
-Так , Лауро , так. Це те місце де ти хотіла мати чудову фотосесію . Цей дах  я забронював спеціально для тебе . 
-Ого , тут такий широкий підйом , о і тут фото які ... Ах, це найкраще , що я бачила ... 
Тут так гарно накрита скатертина і вітер не скудьовчує її , квіти прииємно пахнуть , а мерехтливі вогні зводять мій погляд з розуму. Я відчула всю ту атмосферу прожила кожну секунду . 

-А знаєш Лауро я згадав , якд одного разу ми з батьками виїхали на природу з наметами. Нам дуже хотілося відпочити від міського  шуму, тому ми вирішили провести вихідні у лісі. Там я звернув увагу на те, чого раніше не помічав – яким гарним може бути літній вечір ! !! 

-Це ж круто ! 

-Так . Небо чисте, що на ньому немає ні хмаринки. В траві не замовкають коники, а за кольорами пурхають метелики. Всім дихається легше, навіть рослини, стомлені спекою літнього дня, відчувши наближення вечірньої прохолоди.

-Я не знала , що ти так гарно говорити вмієш ... 

Ну тобто поетично . 

-Це нормально . 

-За  кілька днів осінь . .. -хмурно сказала  я. 

-Якою буває осінь? 

- Теплою. Золотою. Туманною. Яблучно-коричною. І з запахом кориці ... 

-Чому саме кориці ? 

-Бо через неї ми й познайомились ... 

Пам'ятаєш як ми разом зайшли до  тої кав'ярні ? Сиділи за паралельними столиками  і дивились час від часу один на одного. 

-Ага , ти ще була в такому  дивному капелюсі  була ... 

Том підійшов до мене обійняв і поцілував . Ніжність - це  те , що поєднує нас . 

Нашу гармонію перервав як завжди невчасний дзвінок . 
-Ало . Так . Як Анна ? Зараз будемо .

-Що там , Лауро? 
-Анна ... 
-Що Анна ? 
-Вона в лікарні , її везуть на операцію 
-Як це ? Чого ? 
- У неї апендицит . Лікарі попросили приїхати і бути поряд . Ти ж знаєш , що немає нікого з рідних тут . 
-Тоді їдьмо . Ти збери тут дещо , а я поки подзвоню декому . 
-Добре .

-Олександре , це я , не вийшло зробити пропозицію  , ми мусимо їхати в лікарню з нами все добре . Це її подруга . Все переносимо !

-Томе , що там ? -спитала я , вдаючи, що не почула нічого . 
-Та скоро побачиш люба.

Чесно я навіть не знаю чи то добре , що так трапилось чи ні . Бо я ще не до кінця розібралась чи вірю Тому на всі 100%.Вирішила сходити до пані Мартинової , щоб розібратись , але то все після одужання Анни. 
-Томе , їдь додому , я побуду тут з Анною. 
-Я  не зможу сидіти дома , знаючи , що ти тут . 
-Милий , тобі варто відпочити . Ти і так багато працюєш !
-Лауро , якщо я сказав , що буду поруч- то значить буду..
-Спасибі тобі , за підтримку .

В цей момент я вже задумалась чи треба мені йти до психолога . Мабуть, я й сама в силі прийняти рішення . Зараз головне , щоб з Анною все було добре.
Її повезли  в операційну ще до того , як ми приїхали , тому я навіть не підтримала її. Моя душа збивалась у маленькі клаптики   , через які я відчувала сум і біль. Я молилась і просила в Бога , щоб все було добре .
Три години метушливого ходіння могли б мене пригнічити , але підтримка Тома допомогла мені подолати страх і біль .