Кордон

Чим ближче до центру міста – тим багатшими були будинки, тим красивіші сади, яскравіше блищать вітрини. А чим далі від центру – тим тьмянішим стає вигляд за вікном. Пишні будинки змінювалися багатоповерхівками, багатоповерхівки малоповерхівками, а ті у свою чергу -  промисловими зонами. Далі шлях до стін лежав через резервні пустирі, така собі сіра зона між ідеальним містом та стіною. Навіть небо тут виглядало інакше. Здавалося, воно вічно затягнуте хмарами. Сіре і неживе, як і пустка, що тяглася до горизонту. А за нею – мертві скелі, які стали каркасом для стіни, що відокремлює землю обітовану від неблагодатних земель.

Саме біля підніжжя цих скель машину Алана та групи втікачів зустріла Вероніка Фін, дочка Айзека. Вона була у супроводі п'яти дорослих чоловіків, які беззаперечно підкорялися їй. Вони допомогли вивантажити все з машини, вказали Аресу, де можна припаркуватися, весь цей час Вероніка свердлила новоприбулих пильним недовірливим поглядом. Це була низькоросла дівчина, дуже щільної статури, з коротким, густо кучерявим волоссям. Вона була дуже груба, одягнена як хлопець, гостей зустріла дуже холодно. Усіх, крім Домініки. Коли її очі горіхового кольору зупинилися на дівчині, вона розпливлася в посмішці і кинулась тій на шию.

- Домі! – несподівано абсолютно по-дівочому заверещала вона, - сто років тебе не бачила! Чому ти стала так рідко приїжджати?

- Просування кар'єрними сходами вимагає багато часу і сил, - спокійно відповіла Домініка, - сама розумієш, за мною стали набагато пильніше спостерігати.

- Просуватися кар'єрними сходами, щоб у результаті вважатися мертвою, - пробурмотів Алан глузливо, - дивний план.

- Прикрив би ти пащеку! - різко гаркнула на нього Вероніка, - не тобі коментувати задумки Домініки та мого батька!

- Воу, дівчинко, чемніше! - Алан зробив до неї крок, таке звернення від малолітки йому припало не до вподоби.

- А то що?! Ти, якщо не помиляюся, з усієї цієї зграї самий тугий виявився, Алан Нортон!

- Вер, - холодно промовила Домініка, - вгамуйся негайно.

Запав Вероніки тут же згас, вона метнула в Алана спопеляючий погляд і відвернулася.

- Он як, - майже прошипіла вона, - у тебе зовсім немає смаку, Домі.

- Вер! – вже підвищила голос Грейрод.

- Все, все, - підняла руки вгору Вероніка, - вибачте. На правду хоч і не ображаються, але я повелася різкувато. Не люблю критики.

Алан відразу почав остигати. І дурню було зрозуміло, що Вероніка божеволіє від Домініки і готова слухати все, що та скаже. Відповідно, нове коло спілкування Домі, якщо так можна було назвати їхню маленьку паті втікачів і зрадників, викликало у Вероніки дуже пекуче почуття ревнощів. Дівчина жестом покликала всіх за собою та провела їх у притулок, про який раніше говорив сам Айзек. Пройшовши по складній, хитромудрій системі печер, вони нарешті опинилися в ... поселенні? Арес, Алан та Айна з Анжелізою застигли на вході. У величезній широкій печері були розташовані хиткі намети, зіткані з різних матеріалів. Біля кожної горіло невелике багаття. Тут були молоді люди, люди похилого віку, навіть діти. Було тут кілька резервуарів із водою, було кілька теплиць, де зеленів якийсь небагатий урожай. Все це більше нагадувало поселення первісних людей. Простеживши за поглядами товаришів, Домініка посміхнулася.

- Уздовж кордону таких поселень близько п'ятдесяти, - сказала вона тихо, - продовольства завжди не вистачає, а земля тут недостатньо очищена для того, щоб отримувати з неї добрий урожай. У якісь теплиці вдалося завезти землю, яку зібрали біля міст, але цього замало. Тому продукти доводиться возити контрабандою.

- Але... як ці люди опинилися тут? - з жахом в голосі запитала Айна, - я думала, на кордоні тільки солдати, що захищають стіну ...

- Біженці, повстанці, - знизала плечима Вер, що йшла попереду, - і ті, кому не вистачило грошей чи рівня в Альтер-світі, щоб жити в центрі або хоч би біля нього. Ну і ще дехто…

- Я думав, для таких людей існують пільги, гуманітарна допомога, та хоч щось! - здавлено сказав Ал.

- Думати – не твоя фішка, - виразила Вероніка.

- Вер, - знову обсмикнула її Домініка.

Дівчина замовкла і пішла трохи швидше. Алан наздогнав Домініку.

- Я зламаю їй руку, - прошипів він зло.

- Сімнадцятирічній дівчинці? - посміхнулася Домі, - я була про тебе кращої думки.

- Сімнадцятирічної стерви.

- Вона дитина, Ал, - Домініка зітхнула, - дитина, що росла без батьківської уваги.

Алан промовчав. Вероніка і справді виглядала самотньою. Вона була схожа на покинуте кошеня, яке щосили намагалося показати, що досить сильне і страшне для того, щоб вижити поодинці. Щоправда, поряд із Домінікою вона змінювалася. Домі була для неї немов старша сестра і у Алана попереду було ще кілька днів, щоб у цьому переконатись.

Вони прийшли до найбільшого намету. Полотно на каркасі було зіткане з різних матеріалів, тут були і чорні, і зелені, і сині клапті. Але він здавався надійним і теплішим, ніж решта наметів. Під пильними поглядами мешканців поселення група Алана зайшла до намету за Веронікою. Свого роду це був штаб. Тут був широкий стіл, кілька стільців, навіть якісь квітчасті килими на підлозі і велике червоне крісло. На столі були розкидані документи, креслення та, що парадоксально, чіпи з картами. Не дивлячись на повне оцифрування всіх документів, тут все, окрім карт, було на папері.