Глава 4

Розуміючи, що аудієнція закінчена, Айна почала підводитися. Але чи то від випитого вина, чи то від втоми й пережитого стресу, ноги її підкосилися, і вона ледь не впала на підлогу. Пощастило, що встигла вхопитися за спинку крісла. Кинула на елогіма винуватий, розгублений погляд:

— Упс… перепрошую…

І знову їй здалося, що в нього на обличчі хворобливо сіпнувся нерв. Ніби нувер Хассель хотів кинутися їй на допомогу, але чомусь останньої миті стримав свій порив.

Дивний він. Незрозумілий.

— Сядь, — наказав він різко. — Я тебе віднесу.

Поки вона плескала віями й переварювала почуте, Хассель підійшов до секретера, висунув шухляду й дістав різьблену скриньку. Вона виявилася доверху набита рукавичками різних кольорів. Усі вони були зшиті з м’якої лайкової шкіри.

Хассель зняв перстень із руки, одягнув бежеві рукавички й повернув перстень на місце. Після чого прибрав скриньку назад у стіл.

Айна дивилася, як він наближається.

Не може ж бути, що вона зрозуміла його правильно? Елогіми не носять на руках простих людських дівчат! Вони взагалі нікого не носять! Вони віддають накази й беруть те, що хочуть.

Вона метнула безпорадний погляд на покоївку. Але в тієї на обличчі застигла нейтральна послужлива маска.

Якщо Хлоя щось і думала щодо поведінки господаря дому, то вважала за краще тримати ці думки при собі.

— Я важка, — мовила Айна в повній прострації, коли нувер схилився над нею.

Її обдало запахом його парфуму — тонким, терпким, як ялівцева хвоя, і ледь помітним.

— Отже, у мене є можливість потренувати свої м’язи, — абсолютно спокійно повідомив елогім.

Не чекаючи відповіді, він підхопив її на руки. Мить — і вона виявилася висмикнутою з крісла і притиснутою до його грудей.

У п’яному від вина і втоми мозку майнула хмільна думка: так не буває! Напевно, їй це сниться.

Завтра вона прокинеться у своїй халабуді на Тополиній вулиці й побачить сірі стіни з облупленою фарбою. А поруч буде сидіти Філ із неголеною пикою, шкірити зуби й розповідати, що вона вчора утнула.

Але зараз її несе на руках відпадний чоловік. Теплий, з приємним запахом і вродливий. До якого так і тягне притиснутися, замуркотіти, мов кішечка.

Ні. Не чоловік — елогім.

Загарбник і ворог.

Той, хто позбавив її дому, батьків і свободи.

Хміль миттєво вивітрився з голови.

— Це зайве, — на сходах дівчина обережно, але наполегливо вивільнилася з його рук. — Я сама.

Стікс відчув її напругу. Щойно вона довірливо тулилася до нього, а тепер раптом зачинилися, вибудувала між ними стіну відчуження.

Він розтиснув руки.

— Можу я дізнатися, що сталося?

— Нічого, — вона відвела погляд, — просто я вважаю за краще йти сама.

Стікс усміхнувся.

Здається, ця Айна — перша людська жінка на його пам’яті, яка відмовилася від його уваги. Норовлива здобич. Але тим цікавішим буде полювання.

— Що ж, — він вирішив її не примушувати, — я радий, що ти можеш стояти на ногах. Хлоє, проведи гостю.

Тон елогіма не змінився. Жодної нотки невдоволення не прослизнуло в його голосі. Але коли двері зачинилися, тілом Айни пройшовся озноб. Ніби щойно за спиною стояло щось тепле, а тепер там наскрізна діра, у якій гуляє вітер.

— Прошу за мною, ерно, — Хлоя попрямувала вгору сходами на третій поверх.

Прийшовши до тями, Айна поквапилася за нею.

Підіймаючись слідом за покоївкою, вона свердлила поглядом її спину, а на язиці крутилося запитання. Не витримавши, усе ж запитала:

— Хлоє, ти давно тут працюєш?

— Уже рік, ерно.

Голос покоївки звучав стримано і відсторонено.

— І як тобі?

Айна ледь встигла загальмувати, щоб не уткнутися носом у груди Хлої. Тому що та різко зупинилася й обернулася.

— Нувер Хассель не схвалює спілкування прислуги з гостями.

Сказала сухо, уривчасто.

— Пробач, — Айна послала їй нервову усмішку.

Але та вже не дивилася. Мовчки увійшла під арку з орнаментом і попрямувала коридором до третіх дверей від сходів.

Айна поквапилася за нею, не забуваючи помічати все, що знаходилося навколо. Різьблені панелі на стінах, пілястри, що облицьовані яшмою й бірюзою, товстий пухнастий килим, що йде уздовж коридору. Коридор закінчувався французьким вікном, крізь яке зараз виднілося нічне небо. Чорне, як агат, з яскравим розсипом зірок.

— Ваша спальня, ерно, — Хлоя відчинила перед нею двері зі світлого дерева. — Тут ви знайдете все, що може знадобитися для сну.

— Дякую.

Поки покоївка говорила, Айна переступила поріг.

Кімната зустріла її ніжним блакитним сяйвом. Тут усе було витримане в синьо-блакитних тонах: і шпалери на стінах, і килим, і м’які меблі. Навіть плафони на бра й покривало на широкому ліжку. Над панорамним вікном павутинкою примостився ламбрекен із блакитного шифону. Напроти нього голубіли рифленим склом двері у ванну.

Айна заворожено зітхнула. Ця кімната була схожою на житло казкової принцеси й мала мало спільного з тими місцями, у яких їй зазвичай доводилося ночувати.

— Якщо бажаєте, — продовжувала Хлоя, стоячи у дверях, — вечерю вам подадуть за годину. Снідати нувер Хассель воліє на самоті, але ви можете спуститися вранці в їдальню. Кухарка приходить до шостої ранку.

— Ні, вечеря не потрібна.

Айна скинула капці й з насолодою ступила на пухнастий килим. Ноги по щиколотку потонули в димчасто-синьому ворсі.

«Снідати воліє на самоті», — пролетіли в голові слова покоївки. Чи не натякає вона, що непроханій гості краще забратися до сніданку?

— Є тільки одне переконливе прохання, — додала Хлоя.

— М-м-м? — Айна блаженно заплющила очі.

Їй захотілося прогнати покоївку, роздягнутися догола й лягти на цей килим.

— Зачиніть двері на ключ і не виходьте з кімнати з півночі до п’ятої ранку.

— Можу я дізнатися чому?

Хлоя стиснула губи, дивлячись на гостю з явним несхваленням, але потім усе ж пояснила: