Глава 10

— Тому ти нас ненавидиш? — рівний голос увірвався в її свідомість.

Змусив скинути голову й кинути на чоловіка, що сидів поруч, неприязний погляд.

Цього разу вона не встигла заховати емоції. А тому поквапилася реабілітуватися в очах елогіма.

— Я вас не ненавиджу, — вимовила, наголошуючи на слові «вас», — я вас навіть не знаю. Але вдячна за те, що врятували вчора.

Його погляд залишився незмінним, тільки краєчок рота різко сіпнувся вгору:

— Рано дякуєш.

Попереду завиднілися вогні світлофора, і автівка зменшила швидкість. Айна з подивом зрозуміла, що вони вже в Південному кварталі. Вона не помітила, як промайнули останні двадцять хвилин. Сиділа, думала про своє, замість того, щоб розговорити елогіма й хоч щось розпитати в нього!

— Приїхали, — сухо констатував Стікс, заглушаючи двигун. — Це твій дім?

Автомобіль зупинився біля занесеної снігом доріжки, що вела до ґанку.

Айна ковзнула поглядом по сірій будівлі з червоним черепичним дахом. Далі вулицею виднівся частокіл низенької огорожі й темні фігури сусідів, які вийшли на битву зі снігом.

— Мій.

— Ти живеш сама?

У цьому запитанні їй вчулася не порожня цікавість, а конкретний натяк.

Набивається в гості? О, ні, цей номер вона вже проходила.

— У мене є друг, — повідомила ухильно.

— Не той, від якого ти вчора втекла?

Цього Айна не очікувала й тому різко стрепенулася.

— Чому ви так вирішили?..

— Запах, — елогім усміхнувся. Його погляд ковзнув по її обличчю й затримався на сердито стиснутих губах. — Я відчув на тобі запах чоловіка. Він торкався тебе, і тобі не сподобалося?

— Не ваша справа, — пробуркотіла дівчина, відводячи очі.

— Якщо я складу з тобою договір опіки… то буде моя.

Опіка!

Так вони називають контракт, який укладають із людьми. Боже, як смішно і страшно це звучить!

Айна замружилася. До болю стиснула кулаки. Не дай боже їй зараз поглянути на нього. Тоді він точно прочитає в її очах усе, що вона ховає всередині.

Елогімам не відмовляють. Їхні пропозиції приймають зі щенячою усмішкою. Радіють будь-якій увазі. І вона має зараз зобразити наївний захват.

Але щось всередині не давало. Щось стиснуло горло, перекриваючи дихання, і заповнило легені колючим піском.

— Мені… не потрібна ваша опіка, — вичавила Айна крізь зуби. — У мене вже є… опікун.

Їй здалося, що атмосфера в салоні різко змінилася. Щойно елогім був напруженим, у його тоні звучали сталеві нотки, але після її слів раптом розслабився.

Вона розплющила очі.

Він усміхався. Але не криво й холодно, як до цього, а по-хлоп’ячому пустотливо.

— Брешеш, — промовив, констатуючи факт. — Але мені подобається. Йдемо, — він відчинив перед нею дверцята й кивнув у бік будинку. — Хочу подивитися, як ти живеш.

Айна вилізла із салону і підвелася, мружачи очі від яскравого світла.

— Я можу відмовитися?

— Можеш. Але це навряд чи допоможе. Я не змінюю своїх рішень.

— Але я не дала згоди на опіку!

Чорт! Ну чого він до неї прив’язався? Підвіз? Усе, нехай валить у свої хороми й забуде про неї!

— Поки не дала, — слушно зауважив Стікс.

— І не дам ніколи.

— Сумніваюся.

Він сказав це так, ніби питання опіки — уже справа вирішена, і спокійним кроком попрямував до будинку.

Айна кілька хвилин безпорадно спостерігала, як елогім точно танк пре по свіжому снігу. Він вгрузав у ньому майже по коліно, але це анітрохи не хвилювало його. Сніг немов танув перед ним, відступав, розчищав дорогу й лягав на узбіччя двома рівними валами. Як морська вода перед носом потужного лайнера.

Позаду елогіма залишався чорний асфальт. Абсолютно сухий.

Тихо вилаявшись, Айна попрямувала слідом. А що їй ще залишалося? Тільки сподіватися, що вдома нікого немає.

Цю квартирку вони знімали втрьох із Маленою і Розі. Але Малена — яскрава двадцятисемирічна шатенка — завжди була на завданнях. Приїжджала тільки перекантуватися день-другий, відіспатися, зализати душевні рани — і знову зникнути.

Розі нещодавно виповнилося двадцять п’ять. Висока струнка брюнетка з довгим прямим волоссям і азійським обличчям з широкими вилицями. Останнім часом вона почала говорити, що втомилася. Що хоче простого сімейного щастя: маленький будиночок, собаку, чоловіка, дітей. Почала відмовлятися від завдань, посилаючись на погане самопочуття. І все частіше зникати ночами.

Айна не відразу, але запідозрила, що в подруги роман. Розі на всі питання віджартовувалася. Мовляв, ну який роман у наш час? Так, зустрічаюся з деким. Нічого серйозного…

Так, майже нічого.

Дрібниця.

— Айно? — здивований оклик змусив її озирнутися.

За парканом, на сусідній ділянці, стояв Ерн Гравель. Літній чоловік у розхристаній дублянці й в'язаній шапочці, що з’їхала на потилицю. Він встромив лопату в сніг, сперся на держак і дивився на дівчину.

— Доброго ранку, ерне Гравель, — кивнула Айна, поспішаючи пройти повз.

Але старий ніби навмисне чекав, поки вона порівняється з ним.

— Стривай, ти звідки? Чому вдома не ночувала? А це хто з тобою? — примружившись, він підсліпувато втупився їй за плече.

Довелося відповісти.

— Знайомий. Підвіз трохи.

— Чи не елогім часом?

І знову вона не почула кроків. Щойно Стікс був майже біля ґанку, а через подих — уже стоїть у неї за спиною.

Його рука лягла їй на плече. Периферійним зором Айна помітила, як на рукавичці блиснув синій камінь.

— Людино, у тебе питання до моєї підопічної?

Цим тоном, здавалося, можна було заморозити весь океан. А слово «людина» прозвучало з таким презирством, ніби елогім вимовив «черв’як».

Але рука, що лежала у неї на плечі, віддавала теплом. Айна відчувала його навіть через шари одягу.

— Перепрошую, нувере, — Ерн Гравель квапливо опустив голову. — Не знав, що в Айни є покровитель. Я тут придивляюся за нею…