Глава 13

Айна трохи посунулася, так, щоб у щілину, що залишилася у дверях, бачити, як він стоїть, повернувшись до неї спиною і притиснувши палець до вуха. Мікрофон? Швидше за все.

Але ось він озирнувся. Причому так різко, що вона здригнулася всім тілом. Пронизливий погляд вп’явся у вузьку щілину, й Айна похолола.

Він її бачить? Але ж щілина така вузька, що навіть палець у неї не просунеш! Або відчуває, що за ним спостерігають?

— Плани змінюються, — заговорив Стікс, звертаючись до неї. — Мені потрібно відлучитися, тож у тебе є час до вечора.

І, наче відчувши, як забилося її серце, додав:

— Тільки не роби дурниць.

Айна опустила очі.

Стікс не пояснював, які саме дурниці має на увазі, але вона й так зрозуміла.

Не думай втекти. Не думай мене обдурити. Тому що це в принципі неможливо. Я піду твоїми слідами, знайду, де б ти не була. Знайду й поверну.

І все ж це відтермінування втішило її. Навіть дихати стало легше.

— Ти все зрозуміла?

Голос елогіма змусив підвести голову.

Айна кивнула, дивлячись на двері. І знову її охопила підозра, що він бачить її. А ще, що незадоволений цим дзвінком і вимушеним від'їздом.

— Я буду до восьмої.

Не прощаючись, він вийшов.

Айна залишилася сидіти. Вона чула, як за вікном тихо загурчав двигун його автомобіля, як ерн Гравель і ще хтось із сусідів висловлювали свою повагу. А потім усе стихло.

Але вона і далі сиділа, несила поворухнутися.

Усього хвилину тому їй здавалося, що вона в пастці, з якої немає виходу, а тут доля дала раптом відтермінування. Айна не могла вирішити, як до цього ставитися. Розум наполягав, що елогім має рацію, бігти нікуди, потрібно скоритися й пережити ці пів року, за нагоди намагаючись принести Конфронту якомога більше користі. Але серце благало бігти геть. Бігти якнайдалі. Бігти й не озиратися. Тому що Стікс Хассель — це найстрашніше, що могло з нею статися.

Ще вчора вона думала, що після смерті рідних уже нічого не боїться. А сьогодні, зрозумівши, з ким зіткнулася, виявила, що страх може бути ось таким: з вродливим обличчям, з приємним запахом і крижаним, нелюдським поглядом.

***

Невідомо, скільки вона продовжувала б так сидіти в повному заціпенінні, якби з передпокою не долинув стукіт і чиїсь кроки, а потім схвильований голос Філа не прокричав:

— Айно? Ти тут?

Вона стрепенулася:

— Так, заходь!

Але він уже сам влетів у двері спальні: як завжди неголений, у шапці, що з’їхала набік, й розстебнутій куртці. Його вилицювате обличчя розчервонілося чи то від морозу, чи то від хвилювання, світле волосся стовбурчилося їжачком, а в глибоко посаджених сірих очах застигла тривога.

Побачивши Айну, він видихнув полегшено:

— Ти тут! — потім діловито запитав: — Як успіхи? Тобі вдалося зацікавити куратора?

Айна скривилася. Їй раптом стало бридко.

До вчорашнього вечора вона вважала його своїм другом. Майже братом. Поки він ні з того ні із сього не затиснув її в кутку свого гаража, де вони вдвох намагалися реанімувати старий бензиновий двигун.

«Годі ламатися, Айно! — сказав він тоді, дихаючи їй прямо в губи. — Я бачу, як ти дивишся на Сема, але цей очкарик ніколи не буде твоїм. Він слабак і не зможе тебе захистити. А я зможу. Просто будь до мене трохи добрішою!»

Щось тверде вперлося їй у стегно. І це був не телефон, не зв’язка ключів.

Тоді вона спробувала його відштовхнути, але домоглася тільки того, що він поліз із поцілунками. Їй вдалося куснути його за губу і заліпити ляпаса. Від несподіванки він відсахнувся, а вона відштовхнула його й вискочила на вулицю.

Це було вчора. А сьогодні він запитує, чи вдалося їй спокусити іншого чоловіка?

— Вдалося, — кинула сухо і, ховаючи погляд, пройшла повз Філа до кухні. — Більше ніж.

— Чудово, — Філ за її спиною потер руки. — Тепер у нас своя людина в домі куратора.

Не витримавши, вона різко обернулася.

— Своя людина? — перепитала, відчуваючи, як всередині зароджується гнів. — Своя людина?! Та він розкусив мене відразу, щойно побачив!

Філ завмер, як блискавкою уражений.

— Що?

— Нічого! Він знає, що мені наказали втертися до нього в довіру.

Звісно, елогім сказав трохи не так, але хіба зараз це важливо?

Очі Філа звузилися. На переніссі побілів шрам, отриманий у дитинстві. Так завжди бувало, коли він злився.

Хлопець підняв із підлоги перевернутий табурет, поставив на ніжки й сів.

— Звідки? — поставив логічне запитання.

— Вибач, він не назвав своїх інформаторів, — Айна зі злістю розвела руками.

— Дивно… — Філ задумливо почухав перенісся. — Я ще нікому не доповідав про те, куди тебе занесло…

І тут на його обличчі спалахнуло розуміння:

— Телефон! Де твій телефон?!

Айна поплескала себе по боках. Вона ще не встигла переодягнутися, так і ходила в вологостійких болоньєвих штанах із купою накладних кишень. Гаджет знайшовся в одній з них.

— Дай сюди!

Підскочивши, Філ майже вирвав «нокіа» з її рук. Зняв кришку, витягнув акумулятор і кинув його на стіл. Після для чогось витягнув сім-карту.

Айна мовчки спостерігала за ним. Вона підійшла до вікна, притулилася спиною до підвіконня й застигла, склавши руки на грудях.

А Філ із зосередженим обличчям продовжував розбирати телефон. Зняв верхню панель, підчепив клавіатуру й раптом із люттю вигукнув:

— Є!

А потім жбурнув залишки гаджета на підлогу.

— Що там? — тихо запитала дівчина.

Їй ще не доводилося бачити хлопця таким розлюченим.

Той нервовим жестом запустив пальці у волосся.

— Прослуховування! Він поставив тобі жучок!

Айна заціпеніла. Розуміння накрило хвилею нудоти, стиснуло горло й скувало тіло липким страхом.

— Ж-жучок? — вимовила вона слабким, ледве чутним голосом.

Філ подивився на неї так, ніби не бачив.