Глава 15

Дурне дівчисько. Маленька безвідповідальна погань.

Він би із задоволенням відкрутив їй голову, як і її дружкам. Але нічого, їхнє затримання всього лише справа часу, а от із нею він розв’яже питання прямо зараз.

Стримуючи злість, Стікс жестом відпустив медандроїда. Узяв стілець, що стояв біля стіни, розвернув спинкою вперед і сів перед ліжком, втупивши в Айну непроникний погляд.

Зазначив, як дівчисько зіщулилася. Відчув еманації страху. Попри зовнішню браваду й обурення, у душі вона боялася його, тому що відчувала, що він сильніший.

Що ж, йому довелося побігати за нею, тож нехай її страх буде винагородою.

— Твоя втеча з Ермена коштувала п’яти людських життів, — сказав рівним тоном.

Дівчина здивовано насупилася:

— Що? Яких життів?

— Твої дружки влаштували вибух у туалеті муніципалітету. Вогонь за лічені хвилини охопив перший поверх і заблокував вихід. Рятувальники прибули майже відразу, але п’ять осіб задихнулися в диму. Двоє померли на місці, ще двоє — у лікарні. П’ятий — сьогодні вранці. Останні три тижні він пролежав у комі й помер, не приходячи до тями. Сподіваюся, ти задоволена.

Хвиля сум’яття відбилася на її обличчі й в зміненому запаху. Недовіра, відчай, докори сумління — такий шипучий, гостро-пряний коктейль, на який внутрішній звір відреагував голодним риком.

Не можна. Не зараз. Він занадто злий на неї й може не стриматися. А завдавати їй болю…

Після всього, що сталося…

Після того, що він бачив…

Стікс міцно стиснув зуби.

Якби він тільки міг стерти з пам’яті ту фатальну ніч і шосе, і крихке поламане тіло на байдужому асфальті. Удар відкинув Айну на кілька метрів так, що один черевик злетів із ноги й залишився сиротливо лежати на розділовій смузі.

Він хотів би забути й мінівен, і наповнені жахом очі водія, який мчав у міську лікарню, удвічі перевищивши допустиму швидкість, тому що в салоні народжувала його дружина…

Забути, як біг до неї, такої маленької, застиглої в неприродній позі. Як впав на коліна поруч, як стискав кулаки від бажання випустити звіра й розірвати на частини того, хто наважився це зробити.

Як потім ніс її на руках у прибулу медичну капсулу і притискав до себе. Як шепотів, дивлячись на її знекровлене обличчя, спотворене розмазаним гримом: «Дурна, дурна моя дівчинка! Навіщо ж ти так? Невже настільки ненавидиш мене, що готова загинути, аби не бути зі мною?»

Земні лікарі не могли їй нічим допомогти, це й так було видно. Довелося зв’язатися з Кесарем. Майже благати. Майже стояти перед ним на колінах і просити порушити закон.

Той пішов на поступки. Дозволив доставити дівчину на космічну станцію тенганарців, що вже було кричущим порушенням правил.

Зрозуміло, натомість він зажадав високу плату, і плата була не в грошах.

Але Стікс погодився, не вагаючись. У ту мить він віддав би що завгодно, лише б вона вижила.

З тієї ночі минув понад тиждень за земним часом. Він майже не спав, поки Айну збирали буквально зі шматочків: відновлювали роздроблені кістки, зшивали порвані м’язи та сухожилля, заново нарощували нервові волокна. Їй пощастило, що мозок майже не постраждав, інакше навіть медицина Тенганара була б безсилою.

Їй практично створили нове тіло на основі нанітів. І всі ці дні він стирчав у її палаті, точно хлопчисько, боячись відійти хоч на крок. Боячись, що варто йому відвернутися — і вона знову зникне або потрапить у чергову халепу.

Якби він тільки міг забути все, що бачив і пережив за ці дні!

На жаль, тенганарці ще не вигадали спосіб стирати пам’ять без шкоди для свідомості. І не вигадали, як відмотувати час назад. А то б він відмотав. Не пішов тоді, залишивши її саму в домі, а забрав із собою.

Так невчасно був той дзвінок!

— Я… я не хотіла… — тихий голос змусив його усміхнутися. — Я не думала, що так станеться…

Усмішка вийшла злою.

— Ви, люди, взагалі рідко думаєте. Коли ми прийшли на Землю, ви займалися тим, що самовіддано знищували свою планету й одне одного. Ми дали вам альтернативу: світ без кордонів, без воєн, без хвороб і голоду. Але ви однаково зі звірячою впертістю продовжуєте сіяти ненависть і розбрат.

Він раптом подався до неї, від чого Айна втиснулася в подушки:

— Знаєш, на моїй рідній планеті є такі істоти, дханги. Вони починають пожирати одне одного ще в утробі матері. На світ з’являється тільки один, найсильніший. Він присмоктується до горла матері й п’є її кров, поки вона не помре, а потім годується її плоттю. Якщо це самець, його доля — запліднити самку і стати її шлюбним обідом. Якщо це самка, її доля — бути зжертою власним потомством. Так ось ви, люди, схожі на дхангів. Такі ж злі й ненаситні тварюки, яким усе мало.

— Ми не такі…

— Що?

— Ми не такі, — повторила Айна вже впевненіше. — Не всі.

Вона дивилася на нього очима загнаної тваринки, ладної до останнього подиху відстоювати своє життя. Дурна дівчинка, що ніяк не бажає змиритися з долею.

Втім, він проявить гуманність. Дасть їй час прийти до тями й звикнути до нових обставин.

— Не буду сперечатися. Чим швидше ви знищите одне одного, тим швидше ми займемося відновленням Землі. Я, наприклад, давно мрію зробити з неї заповідник із найчистішим повітрям і прозорою водою. Ти, до речі, знаєш, що кисень і вода — це дві найцінніші речовини у всьому всесвіті?

Айна з недовірою роздивлялася його. За п’ять хвилин вона дізналася про елогімів більше, ніж до цього за всі двадцять три роки життя. Отже, у них є рідна планета, і вони чекають, поки людство вимре, щоб зробити з Землі заповідник…

Тільки навіщо він говорить їй усе це?

— Можу дозволити собі трохи лірики, — пояснив Стікс, усміхаючись. — І ні, не боюся, що ти перекажеш інформацію своїм дружкам із Конфронта. Хоча — ти можеш спробувати.

Він показав їй смартбраслет на зап’ясті, потім натиснув на нього, і повітря в палаті наповнилося легким гудінням.