Глава 26

Капітан заглушив двигун. Катер тихо пришвартувався, і назустріч йому з пірса потягнувся ланцюжок чоловіків і жінок.

— Прошу у форт Дамп'єн, — білозубо усміхнувся Шерро.

Айна слідом за Філом спустилася слизьким трапом. Вона крутила головою, зображуючи захват і цікавість, сама ж намагалася запам’ятати шлях, яким їх повели.

За той час, що вони були на катері, їхні рятувальники, а точніше, конвоїри, встигли змінити гідрокостюми на нічим не примітні брезентові роби. У таких же робах пірсом снували непривітні бородаті чоловіки й втомлені жінки. Одні чинили снасті, інші зносили з катера кошики зі свіжою рибою й тут же біля краю пірсу сідали її чистити, викидаючи тельбухи прямо в море.

Ніхто не звертав уваги на несподіваних гостей. Тільки одного разу, коли повз Айну пробіг замурзаний хлопчисько в брезентовому дощовику, їй здалося, що з-під каптура блиснули карі очі й дивились на неї, як на диво світу. Хлопчик квапливо опустив голову й почимчикував до пірса, тягнучи на мотузці брудну кудлату собачку.

— Сподіваюся, він не топити її збирається, — пробуркотіла Айна, проводжаючи його очима.

— Не хвилюйтеся, мадемуазель, — відповів Шерро. Решта двоє, мабуть, не бажали підтримувати з нею в розмову. — Ів хоче її нагодувати.

Незабаром вони увійшли в непримітний прохід, що причаївся між двома іржавими контейнерами. Ще з пів години блукань темними закутками — і попереду з’явилося світло. Шерро вивів загін із лабіринту контейнерів на тиху вуличку з похиленими будиночками. Будиночки виглядали настільки старезними, що Айна тільки диву давалася, як вони ще не розсипалися. У деяких стінами зміїлися тріщини, в інших — прогнила черепиця зяяла чорними дірами, і майже в усіх були забиті вікна.

Помітивши здивування дівчини, Шерро пояснив:

— Цим будинкам уже сто років. Вони спорожніли під час війни з елогімами. Мер давно б’ється, щоб вулицю знесли й забудували знову, але ми доклали зусиль, щоб цього не сталося.

«Ми»?

Айна зробила уявну позначку.

— Сюди, — Шерро провів їх до одного з будинків. Відчинив розсохлі двері, які, попри свій вигляд, що не видали жодного звуку. — Обережно, дивіться під ноги.

Дерев’яна підлога в будиночку частково прогнила. До того ж вона була всипана уламками цегли, глиняними черепками й іншим сміттям. А ще від стіни до стіни на рівні щиколотки тягнулися тонкі, ледь помітні лінії. І «рятувальники» обережно переступали через них.

— Розтяжка? — усміхнувся Філ, що йшов поруч.

— Сигналка, — у тон йому відповів Легран.

Айна вткнулася носом у пончо, щоб не виказати своєї цікавості.

— Якщо хтось наступить — у штабі спрацює сигналізація, — продовжив бретонець.

— І часто наступають? — пирхнула дівчина, не стримавши іронії.

Легран нагородив її ворожим поглядом, але промовчав. Замість нього відповів Шерро:

— Це запобіжна міра. Місцеві вважають за краще триматися якомога далі від цієї вулиці. Знають, що будинки в аварійному стані, і не лізуть сюди.

— Схоже, я не подобаюся вашому товаришу, — пробуркотіла Айна.

Їй ніхто не відповів.

Мабуть, ці троє не надто хорошої думки про неї після того, що розповів їм Філіп. А чого вона чекала? Для них вона всього лише елогімська повія, підстилка, яка продалася прибульцю за гроші та інші блага.

Шерро торкнувся обдертої стіни, натиснув у потрібних місцях, і замаскований механізм спрацював. На вигляд монолітна стіна тихо зсунулася, відчиняючи прохід. Першим у нього пірнув командир, потім Легран і Філіп. Айна увійшла четвертою. Слідом за нею, не відстаючи ні на крок, мовчазний Паскаль. Вона ще жодного слова від нього не почула за весь цей час. Тільки іноді ловила на собі погляди, від яких хотілося зіщулитися.

За стіною чекали кам’яні сходи, що йшли вниз. У руках Шерро і Леграна загорілися ліхтарики.

Зціпивши зуби, Айна почала спускатися вниз слідом за чоловіками.

Вони її ненавидять. Зневажають. Ну і начхати. У неї немає ні найменшого бажання щось доводити їм і переконувати. Нехай думають, що хочуть.

***

Сходи привели їх до цокольного поверху, захованого глибоко під землею. Незабаром Айна зрозуміла, що тут обладнане практично ціле місто, надійно сховане від чужих очей і пошукових систем.

— Цей притулок побудували під час війни з елогімами. Тут чотири рівні: два житлових, один технічний. Він вміщує дві тисячі осіб.

— А четвертий рівень?

— Вам краще про нього не знати. Товщина стін — вісім метрів, стеля — дванадцять, — розповідав Шерро, ведучи їх гучними коридорами, освітленими люмінесцентними лампами. — Зроблені з залізобетону зі свинцевим прошарком. Надійний захист від пошукових систем. Сюди жодні радіохвилі не доходять, навіть найсильніші.

— А як же ваша «сигналка»? — недовірливо гмикнула дівчина.

— А хто сказав, що вона працює на радіохвилях? — у тон їй відповів бретонець.

— Навіщо ви розповідаєте все це?

— Щоб ви розуміли: звідси вам не втекти.

— Хіба я збиралася?

— Ви — може, і ні. Але ваші друзі-елогіми напевно відстежували капсулу і вже помітили, що ви зникли з їхніх радарів.

Айна промовчала. Не пояснювати ж, що ніякі вони їй не друзі. І взагалі, начхати їй на елогімів!

Тільки чому серце так ниє й чому, варто згадати про Стікса, як всередині міцніє впевненість, що вона припустилася помилки?

Ні, краще не думати про це.

У стінах коридору почали з’являтися двері. Широкі, броньовані, з купою блискучих замків.

— Ваша кімната, — Шерро штовхнув одні з них, і вони легко відчинились. — Пані вперед.

— Одна кімната на двох? — примружилася Айна.

Приміщення за дверима приховувала густа темрява, і в неї не було ані найменшого бажання входити в цю темряву.

— Це ненадовго, — запевнив бретонець. — Там душ і все необхідне. У вас є пів години, щоб привести себе до ладу.