Глава 27

За пів години у двері постукали. На порозі стояв незнайомий чоловік у напіввійськовій формі, який назвався капітаном Саргеном. З ним — ще троє, усі в тонованих шоломах і зі зброєю в руках.

— Ми проведемо вас до коменданта.

— А де Шерро? — насупився Філ.

Айна мовчала, спідлоба розглядаючи незнайомців. Їй не подобалося, що вони приховують свої обличчя, як не сподобався й погляд, кинутий у її бік капітаном.

— Я не уповноважений відповідати на ваші запитання.

Щоб потрапити до коменданта, довелося спуститися ще на рівень нижче. Там коридор розділявся на два рукави, уздовж яких горіли червоні електричні лампи.

— Мадемуазель, — Сарген вказав на лівий прохід, — нам сюди.

— Нам? — дівчина озирнулася на Філа.

Той ступив до неї, міцно стиснув плечі:

— Не хвилюйся, просто роби те, що скажуть.

— Ал-ле…

— Іди! — він обірвав її заперечення і відпустив.

Кілька секунд Айна розгублено дивилася, як він іде в правий рукав, склавши руки за спиною й опустивши голову, немов в’язень. Двоє охоронців за його спиною тільки посилювали цю подібність.

— Не бійтеся за вашого друга, — голос капітана змусив дівчину здригнутися, — з ним усе буде гаразд.

— Куди його повели?

У супроводі Саргена і третього охоронця вона повернула ліворуч.

— Це конфіденційна інформація.

— А куди мене ведуть?

— Незабаром дізнаєтеся.

Це «незабаром» настало раніше, ніж Айна розраховувала. За десяток кроків вздовж коридору почали з’являтися броньовані двері, біля кожних з яких стояла озброєна охорона. Нарешті Сарген зупинився біля одних з подібних дверей, обмінявся з охоронцем красномовними поглядами, і той відступив, дозволяючи пройти.

Айна зауважила подумки: у цих хлопців форма начебто військова, але немає відзнак, та й честь вони капітану не віддають, хоча його звання точно вище, ніж у простих солдатів. У чому річ? Конспірація?

Але зброя й екіпірування в них серйозні. Такі в магазині для мисливців не придбаєш, а чорний ринок нехай і існує, але негласно контролюється тими ж елогімами. Де ж вони все це взяли?

Сарген штовхнув двері й кивнув:

— Прошу, мадемуазель. Проходьте, на вас чекають.

Кинувши на нього задумливий погляд, Айна переступила поріг. І завмерла, здивовано кліпаючи.

З похмурого підземного бункера з бетонними стінами вона перенеслася в справжню оранжерею. Приміщення, на перший погляд, здавалося невеликим, але його стіни були повністю увиті соковитою зеленню, у якій рясніли квіти. Зі стелі звисали потужні лампи денного світла. У повітрі розливався запашний аромат, а в центрі на невеликому підвищенні стояв овальний стіл із різьбленими ніжками. На його поверхні біліла купа паперу й тек, та поблискувало золоте письмове приладдя. З трьох боків столу стояли порожні глибокі шкіряні крісла з лакованими підлокітниками.

Айна ковзнула поглядом по столу, по кріслах, оглянула етажерку, заповнену книгами, яка примостилася біля дальньої стіни, й охолола, почувши тихий голос:

— Здрастуй, Айно. Ось ми й зустрілися.

Вона стрепенулася.

Двері за її спиною тихо зачинилися, клацнув замок. З дальнього кута зробила крок висока чоловіча постать.

Незнайомець тримав у руках невелику лійку. Звичайну лійку, помаранчеву, з довгим носиком, зроблену у вигляді слоненяти. Такі використовують, щоб поливати кімнатні квіти.

Але Айна, дивлячись на цю лійку, ледь не втратила свідомість. Вона спробувала зробити вдих — і повітря розпеченим металом хлинуло їй у легені. Вона захрипіла, хапаючись однією рукою за шию. Зробила крок назад, вперлася спиною у дверне полотно й почала сліпо нишпорити по ньому вільною рукою в надії відшукати ручку й вирватися з цього божевілля.

Але божевілля не бажало її відпускати.

Незнайомець не поспішаючи наближався. Трохи витягнуте породисте обличчя, гладко зачесане темне волосся, худорлява фігура в строгому костюмі. Айна могла б заприсягнутися, що не знає його, ніколи не зустрічала. Але вона не могла визначити, людина це чи елогім. У ньому якимось жахливим чином змішалися ознаки й тих, й інших.

А найжахливішим здавалася лійка в його руках. Маленька безневинна лійка.

Точно така ж була в їхньому домі. Мама придбала її з дитячим садовим набором для Марти, коли тій виповнилося три роки. Ця лійка і все інше майно було знищене під час вибуху. Принаймні, усі ці роки Айна так думала.

— Ти виросла, — зазначив чоловік, зупиняючись за п’ять кроків від неї. — Але майже не змінилася. Я спостерігав за тобою.

Він оглянув її, потім усміхнувся:

— Сідай. Нам час познайомитись.

***

— Отже, це були ви… — прохрипіла Айна, стискаючи склянку, яку дав господар кабінету. — Це ви… Люди бачили, як ви йшли за моєю сестрою!

Їй знадобилося багато зусиль, щоб зрушити з місця, зайняти одне з крісел і зробити ковток води.

— Що ти маєш на увазі?

— Ви вбили мою сім’ю! — виплюнула дівчина, не стримуючи емоцій.

Біль, який, здавалося, заснув за ці роки, сколихнувся зі свіжою силою.

Чоловік ніяк не відреагував на її звинувачення. Сидів на чолі столу, як бовван, склавши пальці трикутником, і, здавалося, думав про щось своє.

— Відповідайте! — крикнула Айна, збираючись скочити.

— Сядь! — тихий голос прикував її до місця. Незнайомець підняв нечитабельний погляд. — Можеш звертатися до мене мсьє Норд. Зрозуміло, це несправжнє ім’я. І це був не я. Вірніше, я дійсно йшов за твоєю сестрою й був у твоєму домі. Але вже після вибуху.

— Що? — Айна здивовано насупилася. Її пальці ще сильніше стиснулися навколо склянки, і крихке скло загрозливо затріщало. — Як це… після вибуху?

— Вибух пролунав усередині дому, коли твоя сестра тільки увійшла у двір. Я бачив, як вона кинулася на ґанок і відчинила вхідні двері. Полум’я вирвалося назовні й миттєво охопило її.

Його голос звучав монотонно, мляво, але якимось шостим почуттям Айна зрозуміла, що він не бреше.