Глава 31

Здивована всім цим, Айна попленталася в кухню. Вислухала нотацію від Естер, отримала порцію косих поглядів від інших робітниць і повернулася до чищення картоплі. Але в голові продовжувала безупинно крутитися одна й та сама думка.

Фарг назвав її хане Третього Лорда. Якщо Третій Лорд — це Стікс, у чому вона вже переконалася, то що означає слово «хане»?

Пам’ятається, Лінк називав так мову, якою розмовляють жінки тенганарців і хлопчики до п’яти років.

Вона спробувала пригадати, чи бачила хоч раз тенганарку. І зрозуміла, що ні. Ні в реальному житті, ні в симуляції, ні на екрані ектовізора. Вона навіть уявити собі не могла, як виглядають жінки тенганарців. На Землі були присутні тільки чоловіки.

І ще ці фарги. Скільки їх тут? Навряд чи хлопчисько тільки один…

Інтуїція підказувала: він зовсім не такий беззахисний, як виглядає, та і взагалі, зовнішність семирічної дитини — це маска, що приховує сильну й небезпечну істоту.

— Ів, — вона згадала ім’я.

Саме так назвав його Шерро, коли вони зіткнулися біля пірса.

— Про що ти? — жінка, що сиділа поруч, скинула здивований погляд.

— Я про хлопчика, який у порту вештається. Знаєш, невеликий такий, із собакою. Чий він? Хто його батьки?

— А-а-а, ти про цього сироту? Так нічийний він, хтось із наших підібрав його в закинутому доці. Хлопчисько дрібними крадіжками промишляв, щоб вижити.

— А зараз?

— Тепер його підгодовує татусь Лево, ніби як узяв над ним шефство.

— А хто цей Лево?

Жінка насупилася, але її обличчя миттю розгладилося:

— Пробач, я й забула, що ти не з місцевих. Артур Лево — це наш міський голова. Йому належать доки, велика частина шаланд і невеликий бар поруч із доками. У тому барі часто зависає матросня. Там здаються кімнати погодинно. Ну, ти розумієш, для чого.

Вона невдоволено поцокала язиком.

— І цей Ів там живе? — здогадалася Айна.

— Так, не найкраще місце для дитини. Але все ж не на вулиці. Хоча я не впевнена, що він припинив цупити все, що погано лежить, — пробуркотіла вона.

Це теж дало поживу для роздумів.

Айна продовжувала автоматично виконувати те, що він неї вимагалося, а в голові клацали шестерні, складаючи розрізнені пазли в картинку.

Фарг тут давно, немає сумніву. Шпигує на користь елогімів — це теж зрозуміло без слів. Підтримує зв’язок із полоненим і переказує інформацію своїм господарям. Хто вони — уже інше питання. Можливо, і бранець тут не випадково. Як би дізнатися про нього детальніше…

Розпитати? Але кого?

Вона покосилася на жінок, які працювали із нею за загальним столом. У кухні було спекотно, приміщення заповнювала гаряча пара, яка дрібними крапельками осідала на обличчя і волосся. Жінки віддмухувалися, витирали вологу з чола. Хтось уже розстебнув блузку, у деяких під пахвами утворилися мокрі плями, а пасма волосся прилипли до обличчя.

Усі виглядали втомленими. Робота в кухні вважалася однією з найважчих. Спробуй приготувати їжу на дві тисячі осіб? Та ще тричі на день…

Ні, навряд чи вони щось знають. А ось офіцеру Деніес точно відомо те, що відбувається.

Айна вирішила, що обережно розпитає її.

***

— Готова?

— Так, офіцере, — Айна штовхнула перед собою візок.

Зверху він був заставлений каструлями, а на нижній полиці стояв посуд.

— Просто Софі.

Деніес уважно оглянула візок. Зазирнула в кожну з каструль, немов шукала там контрабанду, а потім кивнула:

— Ходімо.

Ліфтів на базі не було, тож довелося спускатися сходами. Уже на першій сходинці Айна зрозуміла, що сама б не впоралася навіть за великого бажання попри те, що для візка був передбачений пандус.

У міру того, як вони спускалися, навколо ставало все менше людей. Якщо на першому і другому рівні вирувало життя, то на третьому їх зустріла тиша, яку порушувало лише гудіння вентиляційних систем. І сходи тут закінчувалися. Біля входу на рівень стояла озброєна охорона.

Деніес зловила здивований погляд Айни й пояснила:

— Нам доведеться пройти поверхом до наступного спуску.

Охоронці вивчили вміст візка, покопирсалися в пюре й котлетах, навіть у компот зазирнули. Потім швидко обмацали саму Айну й кивнули: проходьте! Причому все це з такими кам’яними обличчями, що дівчина на мить засумнівалася — а вони точно живі люди? Може, андроїди, як на станції?

— Ходімо, — поквапила офіцер і обмінялася з охоронцями кивками.

Айна поквапилася за нею, штовхаючи візок перед собою.

Третій рівень був похмурим пустельним коридором, який освітлювали тьмяні червоні лампи. Іноді траплялися відгалуження, заповнені червоними сутінками, іноді — масивні броньовані двері, з-за яких долинав гул механізмів. Зрідка повз проходили люди в білих халатах і респіраторах, що приховували обличчя. Хтось із них кивав Деніес, хтось кидав на Айну зацікавлений погляд, але ніхто не зупинився, щоб заговорити.

— Цікаво, чим вони зайняті? — пробуркотіла дівчина, роблячи пробний кидок.

— Тобі не казали, що цікавість — це гріх? — усміхнулася Деніес. — Час уже запам’ятати — у цьому місці не заведено ставити запитання.

Що ж, розмова не склалася.

Айна слухняно замовкла, але продовжила рахувати повороти й двері. Поки нарешті офіцер не дала знак зупинитися біля високих двостулкових дверей із блискучого металу. Поруч на стіні блимав червоний вогник індикатора. Деніес понишпорила в себе за пазухою, дістала пластиковий бейдж, що висів на тонкому ланцюжку, і приклала до панелі індикатора.

Пролунало тихе клацання, і вогник змінив колір на жовтий. Деніес приклала до панелі великий палець правої руки — і вогник засвітився синім. Синій промінь просканував обличчя жінки, затримався на її правому оці, блимнув і став зеленим.

Почувся металевий брязкіт — і двостулкові двері почали роз’їжджатися, зникаючи в стіні. Усередині чекала квадратна кабіна.