Глава 36

Стікс замовк. А вона жіночим чуттям зрозуміла, що саме він не договорив. Якби він помилився, то її зараз би тут не було. Адже справа не тільки в їхніх почуттях одне до одного, але й у фізичної сумісності, яку можна було визначити, тільки доторкнувшись, і ніяк інакше.

— Я рада, що ти зважився, — вона усміхнулася, бажаючи його підбадьорити.

Але було ще одне питання, яке не давало їй спокою. Хвилюючись, вона стиснула долоню елогіма й зазирнула в очі:

— Але ти забув, що я людина. Як довго ми будемо разом?

— Про що ти? — він здивовано насупився.

— Про старість. Ти сам знаєш, що люди живуть набагато менше, ніж ви. Ти пропонуєш мені розділити з тобою вічність, але в мене немає стільки часу. Я можу дати натомість тільки кілька років, а що буде потім, коли я постарію? Не хочу, щоб ти дивився, як я перетворююся в руїну…

З хвилину він роздивлявся її обличчя. Так уважно, немов хотів запам’ятати кожну рисочку. Потім усміхнувся і притягнув до себе. Уткнувся губами в її маківку і вдихнув запах волосся:

— Дурненька. Так ось чого ти боїшся. Не мене, не моєї руйнівної сили, а того, що постарієш раніше від мене.

Він тихенько розсміявся.

Айна у відповідь сердито засопіла:

— Не розумію причини твоїх веселощів. Це зовсім не смішно. Або ти кожні двадцять років будеш вирощувати нового клона?

У її голосі почулися ревниві нотки. Хоча ревнувати до самої себе було нерозумно.

— Чудова ідея, але шкода, вона вже не знадобиться, — Стікс трохи відсунув її від себе, узяв за підборіддя й м’яко змусив підвести голову. — Тобі не варто боятися старості й всіх її побічних ефектів.

Вона примружилася:

— Ти щось зробив?

— Не я. Можна сказати, це премія від Кесаря за хорошу роботу. Він найсильніший із нас і єдиний, хто має імунітет до мого особливого дару. Він поділився тією частиною своєї ДНК, яка відповідає за це. Тож тепер, можна сказати, у тебе є шматочок найсильнішого елогіма в цьому всесвіті, а заразом його здоров’я й довголіття.

— Сам Кесар?!

Для Айни це було однаково, якби сам господь бог поділився з нею шматочком себе.

— Так. Я дуже потрібен йому, а моє життя і тверезий розум залежать від твого стану.

— Не розумію…

Стікс ще раз поцілував її в маківку.

— На Землі нас вважають всемогутніми, але насправді ми набагато слабші від людей. Ти ж уже знайома з тхейнарами? Люди називають їх Псами.

Вона з затримкою кивнула.

— Так ось, це наша друга іпостась, результат химерної ДНК. У тхейнара немає розуму, тільки хижі інстинкти, але їх стримує наша усвідомлена половина — тахаер. Тільки є одне «але». Якщо тахаер до певного віку не зустріне свою хане, його розум почне згасати, а гору візьме звірина сутність тхейнара.

— Лінк казав, що тахаер — це мова, якою спілкуються ваші чоловіки, — тихо зауважила Айна.

— Не тільки. Це ж слово позначає й самих чоловіків-тенганарців. Так само як «хане» означає й «жінка», і жіноча мова.

— Отже, кажучи, що я твоя хане, ти маєш на увазі, що я твоя жінка?

— Так. Ти моя хане, Айно, мій якір, який утримує мою свідомість і не дає їй впасти в безодню божевілля. Поки ти поруч зі мною — я мислю й контролюю інстинкти тхейнара. Будь-який із нас вб’є за свою хане, і неважливо, хто стане жертвою: друг чи брат. У тих, хто програв, одна доля: перетворитися в тхейнара.

Він сказав це так легко й буденно, наче давно змирився і визнав для себе той факт, що відтепер вона невіддільна частина його життя. Але самій Айні потрібен був час, щоб перетравити приголомшливі новини. Занадто багато всього й одразу.

Вона опустила очі.

— Тому ти не випускав мене з каюти на станції?

— І тому теж. Не знаю, чому еволюція вирішила посміятися з нас. На нашій планеті такі нещасні заздалегідь залишали міста і йшли в пустелю. Але тут, на Землі, їм немає куди йти. До того ж із невідомої причини їх приваблює запах незайманих. Ми не вбиваємо своїх одноплемінників, тому що кожен із нас може завтра опинитися на їхньому місці. Усе, що ми можемо, це подбати про безпеку людей.

— Ультрафіолетові ліхтарі й комендантська година?

— Так. Й охоронний контур. Це розробка наших фахівців.

Він замовк. Вона теж не поспішала щось говорити. Занадто багато потрібно було переосмислити й прийняти. Але в голові настирливо свербіла якась думка. Щось, що не дає спокою, тривожне й водночас невловне.

— Стіксе… — вона підвела на нього погляд, повний тривожного очікування. — Ти сказав, що я — твоя премія за гарну роботу?

— Так.

— А за що… за що Кесар тебе нагородив?

Губи елогіма здригнулися в напівусмішці:

— Хіба не здогадалася? Мене прикликали на Землю, щоб вирахувати й знищити ядро Опору.

— База! — сіпнулася Айна, і її погляд наповнився панікою. — Ти… Ти їх убив?

— Тихіше, ти ще занадто слабка.

Стікс спробував притиснути її до себе, але вона вперлася долонями йому в плечі.

— Скажи, ти їх убив?

— Тільки тих, хто заслуговував на смерть.

Захлинувшись диханням, Айна заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом виникла картина: Норд, що стоїть на колінах із посірілим обличчям, спотвореним болем і панікою.

Він не просто помер. Він висох і постарів, а потім перетворився на порох із лячною швидкістю, за лічені секунди. Стікс відняв його життя так легко й невимушено, ніби зірвав із гілки стигле яблуко.

— А решта? — прошепотіла вона, притискаючи руку до грудей і боячись почути відповідь. — Що з іншими людьми? Адже там були й жінки…

— Їхнє майбутнє від мене не залежить. Зараз вони всі чекають суду, який визначить важкість їхніх злочинів.

— Що це означає?

Він подивився на неї з розумінням.

— Ти знаєш відповідь не гірше від мене. Закон єдиний для всіх. Винних у тероризмі й загибелі мирного населення чекає…

— … смертна кара… — закінчила вона ледь чутно.

І серце болісно стиснулося: Філіп…