Ще один... ні, два тижні втрат та пандемічний наліт

— О, Софочка, дорогенька, бачу ви, таки, вже набули свіжого нового листочка?

Через деякий час після переселення спатифіллума до пентхаусу Семен Семенович почав свою ненав'язливу психотерапію. Він пам'ятав про спецзавдання від людей — непомітно стежити за психічним здоров'ям мешканців дворику за допомогою звичної нічної квіткової балаканини про все та ні про що.

— Такі так, відростила нове листячко. Вам подобається? — Кокетливо запитала Софочка у сансев'єри. — Хоча, варто визнати, при такому убогому освітленні, це завдання не з легких! Це вам, Семене Семеновичу добре, ви таки жили у прокуреному під'їзді, так що вам не звикати до тяжких умов. А мені ось доводиться задовольнятися цим страшним горщиком та світлом цих двох... до речі, не найяскравіших, лампочок на стелі.

— Софочка, ви маєте чудовий вигляд! — Не поскупився на комплімент квітковий психотерапевт. — Можу сказати навіть більше: у порівнянні з іншими, ви таки просто… цяця!

— А шо з іншими не так? — Не помітивши каверзи, Софа піддалася на провокаційну фразу, завдяки якій Семен Семенович тепер міг щиро поділитися останніми плітками.

— Шоб ви знали, дорогенька, минулий тиждень пройшов у нашому дворику з втратами! — Сансев'єра був завжди скупим на емоції, тому його зовнішній погляд був оманливим. Ось і зараз було незрозуміло, чи він шкодує про втрати, чи… тихо зловтішається? 

— А шо сталося? — Здригнувшись гілочками запитала Софа.

— Ой вей, навіть не знаю з чого почати, — Семен Семенович удав, що задумався. Насправді він вже подумки вирішив про що говоритиме, просто, як справжній мешканець одеського дворика, не зміг відмовити собі в задоволенні витримати багатозначну паузу. — Ну, по-перше, загинули всі паростки салату Айсберг. Ви таки пам'ятаєте за новину, шо наш ахатинець Пежо якимось чином примудрився відкрити кришку контейнеру та втекти "на волю"... Якщо точніше, збігти до найближчого ящика з паростками салату. Частково паростки салату, таки, ненажерливий равлик нахабно знищив шляхом поїдання. А решту, таки витоптав єдиною своєю ногою. Ой, бачили б ви як люди метушилися над паростками: пробували пересадити, мінеральною підгодівлею удобрити... Результат був як у скоромовці: чапля чахла, чапля сохла, чапля здохла. От і паростки таки здохли. Ну, це таке... нас усіх може наздогнати ось таке єврейське щастя!

— Вейзмір, Сьомо! Яке лихо! — Не втрималася від емоцій Софочка, — чи таки… це для нас радість? Щось я ще не до кінця розумію, коли у нашому дворику час горювати, а коли… радіти.

— Ой, поки не знаю, Софо, може… так на так? — Задумався Семен Семенович, — можливо, це якість чергові незначні цяцьки-пецьки, а може таки, це знак згори, шо недобра аура у цьому будинку у селі! Бо за цей тиждень, це таки не усі втрати! 

— Сема, ви на мене, таки, спеціально вирішили жаху навести?

— Ну, шо ви, дорогенька Софа! Це я так просто бараболю за новини. Сам намагаюся розібратися, шо це було? Магнітні бурі, чи просто наші люди сракорукі? Ось й демонструюсь свої навички… тобто повню відсутність навичок у всій красі? Ну, посудіть самі? Як вони, ці наші люди, можуть пристойні рослини вирощувати, якщо у них навіть будь-яка шушваль, типу зелені, дихне по чому даремно.

— Такі так, Сьомо, ви маєте рацію, це таки наводить на підозри...

—  Ось як вам це подобається, Софа? Ну гаразд, по салату у прямому сенсі Пежо пройшовся, а кінзі каюк настав, це як розуміти? Просто під гарячу руку трапила або в людей зовсім дах потік від радощів, шо переїхали до цієї глуші?

— А шо з кінзою? Я про неї взагалі вперше чую!

— А те, дорогенька Софочка, шо з розсади кінзи, площею 20 на 30 сантиметрів, у цих лохів, які звуться нашим людьми, вижило лише два паростки. Або їм, таки з кінзою, безпосередньо не щастить, тому шо це вже їхня третя спроба виростити зеленину із насіння. Або, таки насіння їм дістається якесь… покоцане та не здатне до зростання... Або... Загалом, двоє врятованих паростків ці дурні пересадили в окремий горщик, в абсолютно новий ґрунт... та тепер моляться на них як скажені!

— Семене Семеновичу, шановний, ну як вам не соромно робити мені, бідному спатифіллуму нерви та коли? Перед самісіньким сном! Хочете, шоб я, шановна жіночка всю ніч, таки від кошмарів мучилася?

— До речі про пташок, Софа, — сансев'єра вдав, що не помітив зауваження Софи, — а ви, таки випадково, не помічали у себе на ґрунті такого білого незрозумілого й неприємного нальоту? Від цього самого нальоту паростки базиліку вже отримали гембель… тобто того, таки загнулися...

— Вейзміре, Сьомо, ну чому ви таки зараз заговорили про такий тихий жах? Ну шо не можна було потерпіти до завтра? Або до ранку, коли наші люди прокинуться!

— А шо їх чекати? Ви краще, Софочка, уважно у себе в ґрунті покопайтеся. Та ґрунт Бені, таки так, перевірте. Ви ж його дружина.

— Беню, прокидайся! — Відчайдушно замахала гілками спатифіллум, — здається ми, таки отримали трішечки проблем на свою голову!

— Софа, звідки ти взяла манеру будити пристойних рослин до світанку? — Ледачо потягнувся гілочками Беня, — шо де в нас трапилося?

— Бенджаміне Натановичу, шановний, — втрутився до розмови Семен Семенович, — у нас тут намалювався несподіваний гармидер! На ґрунті у паростків Базиліку виявився білий наліт. Так шо давайте, прокидайтеся та приєднуйтесь до нашого загального гвалту! А то ви, таки знаєте, шо наші люди добре вміють робити тільки одне – крутити дулі горобцям. А утримувати цілий дворик домашніх рослин у доброму здоров’ї на це у них тями не вистачає. 

Семен Семенович, квітковий горщик якого стояв біля самої боковини шафи, передав морзянкою сигнал. Знизу йому відповіла Мелісса М’ятівна. Таємно змовившись, рослини влаштували справжній переполох. Ну, як влаштували: подумки посилали гнівні флюїди у бік людей. Самі рослини вважали, що одночасно влаштували жах і божевільню.

— Ой вей, — кричала благими матюками Мелісса М'ятівна, — білий наліт душить, шо боюся скоро помру молодою!