Історія про Ляпку. Як "наша" кішка виявилася "не нашою", а потім повернулася

— Так, хто у курсі, шо там із нашими новенькими мешканцями? — Спитав у сусідів по пентхаусу Семен Семенович.

Йому було ніяково: зазвичай саме він, користуючись своїм статусом штатного дворового психотерапевта, першим дізнавався про останні новини. А тут взагалі незрозуміло: нові мешканці, як би є, а новин про них немає. Хіба що імена відомі. А як вони розмістилися, як з'явилися у дворі — глухо, як у танку!

— Це за яких новеньких, ви питання кажете? — Зі здивуванням запитала красуня-спатифіллум Софочка.

— Як за яких? — Семен Семенович, від подиву, мало не вистрибнув зі свого квіткового горщика, — звичайно ж за нову рослину та пухнастого монстра!

— Я чула тільки, що нову рослину – пуансетію назвали Петюня, — задумливо дивлячись кудись убік, промовила спатифіллум Софочка, — ось цікаво, який він, цей Петюня? Гарний? Високий? Стрункий?

Після операції з пересадки ґрунту, в процесі якого виявилося, що Софа має дітей, Беня продовжував ображатися та розмовляти через губу. Не сказати, що неувага з боку Бені якось засмутила красуню. У ситуації, яка склалася, її більше хвилювала відсутність нових мешканців та, відповідно, потенційних шанувальників. Хоча й це можна було пережити: самотність в особистому житті Софу не обтяжувала. А поговорити ні про що можна було з психотерапевтом-сансев'єрою.

Ось, наприклад, як п'ять хвилин тому: Софа та Семен Семенович мило перекинулися парою фраз, які ні до чого не зобов'язують. А потім кожен із них відвернувся до своєї стінки. Залишившись віч-на-віч із собою Софа мріяла про сильні гілки майбутнього кавалера, а Семен Семенович… Бог його знає, про що він думав, може знову займався улюбленою справою — самоаналізом своїх підліткових психологічних травм, отриманих під час життя у під'їзді.

Набагато більше занепокоєння у Софочки викликало те, що замість того, щоб поповнити ряди красенями з гарних квіткових сімей, люди навіщось притягли до дворика дивну істоту. Софа таких раніше ніколи не бачила, тому не знала, що від нього (чи від неї?) чекати.

Не встигла Софа з головою поринути у мрії про високих рослин красенів, як… перед нею на полиці опинився монстр!

— Аааа, караул, хулігани лізуть! — Щосили заверещала Софочка.

Буквально через секунду, чи почувши беззвучний крик Софи, чи з іншої причини, перед горщиком красуні-спатифіллуму з’явилася величезна людська рука, яка… прибрала монстра геть, якомога далі від її очей.

— Ти чуєш мене, опудало безіменне? — Почула Софа гучний голос людинки, — ще раз до Софи залізеш, я тебе по носу стукну та на фіг вижену назад на вулицю! Жери краще свій “Віскас”!

— Няв! — Пискнув монстр й уткнувся носом у миску, яка стояла на підлозі.

Софа зі страхом подивилася на свого чоловіка – фікус Беню:

— І шо, таки це було?

— А я шо знаю? — Буркнув Беня та ображено відвернувся до стіни.

— Шоб ви знали, дорогенька Софочка, — з розумним виглядом відповів за всіх сансев'єра, — це і є той самий новий мешканець, за якого я говорив. Це кішка!

— Ви хочете сказати, що це чудовисько тепер житиме з нами? Поряд із пристойними рослинами? — Все ще з переляком уточнила Софа та міцно притиснула гілки до квіток, — тепер воно постійно буде лізтиме до нас та лякати? А якщо цей монстр квітами годується, шо робити? Чому люди мовчки на це таки дивляться? — Продовжувала обурюватися Софа.

— Я вам не скажу за всіх кішок… — спокійним тоном сказав Семен Семенович, — але в нашому під'їзді такі періодично з'являлися та ніхто з рослин не постраждав. Не беріть у голову, дорогенька, у будинках такі тварюки звичайне явище. Правда, — зізнався пошепки сансев'єра, — я знаю, шо ці пухнасті водяться в природі, але звідки вони виповзають, ось це мені, таки невідомо!

Семен Семенович ще довго розголошував на тему існування котів у природі, але Софа вже його не чула. Вона з жахом спостерігала як чорна грудка вовни носиться по їхньому маленькому затишному дворику та постійно лізе туди, куди… пристойній квітці навіть не спало б на думку залізти…

— Так, Іринко, привіт! — Перервав розголошення сансев'єри та спостереження спатифіллуму за незрозумілою істотою, голос людинки, — так, влаштувала тут тигидик… ні, ще господарям нічого не казали…

— Ша! — Скрикнув Семен Семенович, — Наша людинка щось каже. Може зараз всі новини й дізнаємося.

Весь дворик домашніх рослин притих та прислухався до того, що каже їхня людинка.

— Ой, Іринко, уявляєш, — говорила кудись людинка, — з кицькою вийшла кумедна історія. Пішли ми з сусідами прогулятися берегом, користуючись тим, що вечір, на диво, був теплий та безвітряний. Ішли ми, нікого не чіпали…

— Ха! Не чіпали вони, — додав свої "п'ять копійок" Беня, — знаємо ми вас таких, які “нікого не  чіпають”! Мене геть із теплого балкона, таки зачепили. У машину, розумієш, як штовхнули та повезли незрозуміло куди!

— Мене з під'їзду теж… зачепили... на хвилиночку, вночі, нишком... досі з вами катаюся,— підтримав фікуса Семен Семенович.

— Цить, обидва! Досить базар робити! — Приструнила всіх Софочка, — якщо самі не можете дамі за останні новини розповісти, то хоч ловити вухами слів не заважайте! Мені таки цікаво, з якого переляку людинка цього волохатого монстра у будинок притягла!

— Іринко, уявляєш, ішли ми берегом, — продовжувала людинка, — а тут із кущів трави... Так-так, саме кущів трави! Тому що в моєму розумінні трава не може бути вище людського зросту, а якщо вище, то це вже ніяка не трава, а справжнісінький кущ. Так от із цих кущів трави нам під ноги вибігло два кошенятка. Один з них, чорненький, прямо до мене під пальто заліз та одразу почав "тарахтіти". У сенсі, муркотіти. Звичайно, мені стало шкода кицьку, тому я понесла її додому! Так-так, кажи... слухаю тебе!

— Слухає вона… — знову буркнув Беня, — краще тримала б фасон, а не шукала пригоди на свою ду…

— Фі, Беню! — Вчасно присоромила, поки ще свого чоловіка, Софочка, — я таки, думала, шо ви з пристойної одеської родини, а ви лаєтеся як той портовий бендюжник!