Весілля Софочки та психотерапевта й інші плітки “з Півднів”

— Софочка, дорогенька, думаю таки, для вас нарешті настав час забути все про Беню та стати моєю дружиною!

Швидше за все саме так й сказав усіма шановний квітковий психотерапевт Семен Семенович, після того, як його, до речі, коли він встиг неабияк збліднути під дуже яскравим південним сонячним промінням, теж забрали з палісадника до нового будинку "на Півднях".

Варто зауважити, що сансев'єру забрали саме тоді, коли люди встигли розібрати захаращене попередніми мешканцями підвіконня. Ось на цьому затишному підвіконні, яке на хвилиночку, від сонця дуже комфортно захищала висока огорожа, й зустрілись двоє самотніх рослин: спатифіллум Софочка та сансев’єра Семен Семенович. 

Звичайно, за наявністю альтернативних варіантів у вигляді численних квіткових мешканців, швидше за все матримоніальні плани Софи та Семена Семеновича, були б спрямовані на інших, але... Ситуація склалася так, що на підвіконні крім них нікого не було, так що й одружитися більше не було з ким, як один з одним. Ось такий вийшов вибір з усіма відомими!

— Ах, Сьомочко, довга дорога в задушливому мікроавтобусі мені таки зробила багато нервів, але... шо ви, таки, хочете мене запропонувати окрім статусу "четвертої дружини" та ваших пошарпаних життям листочків? 

Можливо, саме так й відповіла спатифіллум на пропозицію психотерапевта, яку важко було назвати привабливою. Бо обставини з усіх боків натякали, що всі три поспішних шлюби сансев'єри з гіацинтами Цилями таки закінчилися не з його ініціативи. 

— Це зараз ваші "Цілечки" на курорті "в газетці", — продовжувала Софа, — а шо станеться, коли восени вони повернуться до нашого дворика? Ви, таки Сьому, знову почнете підкочувати до них свої подерті листочки?

— Ой вей, люба Софочко, та як у вашу чарівну верхівку могло прийти таке жахливе кіно? Звичайно ж, ні та ні. Наш шлюб, як й наше підвіконня, залишаться лише нашим. Ну, крім двох уцілілих Ігорянів, котрі зараз живуть окремо від своїх бандитських угрупувань у власних горщиках. Та ви й самі знаєте, шо таки життя в селі на півночі країни потріпала навіть таких кримінальних авторитетів, як мандарини-Ігоряни. Так шо їм зараз, таки не до нас. Ігорянам би зі своїми психологічними травмами впоратися. Так шо, люба, не робіть собі вагітну голову!  Ось закінчу курс психотерапії з Ігорянами та попросимо наших людей відправити їх кудись подалі…

— Сподіваюся, Сьому, шо ви, таки, вже розповіли про ваше складне життя усім трьом минулим дружинам? Це я так прозоро натякаю, шо таки не хочу родити собі нерви, слухаючи ваші нескінчені розповіді про повний страхіть прокурений під'їзд, в якому ви провели підлітковий вік?

— Звичайно, Софочка, ви ж знаєте, шо я, таки заради вас готовий гори згорнути!

— Ой, не треба мене ваші гори! Ну, хіба тільки у кості живильного ґрунту. Чула від когось, шо таки ґрунт з гори дуже корисний для цвітіння. Таки так, я згодна стати вашою дружиною, можете тягнути вже ваші парні горщики... але тільки ввечері! Зараз мені треба попрощатися із Люсею. Не можу ж я зрештою тихо вийти заміж без пліток та порції заздрощів від сусідів?

Увечері людинка вирішила влаштувати сеанс відеозв'язку з подругою Іринкою, яка залишилася у селі та, з волі випадку, стала власницею колишньої мешканки одеському дворику рослин відомої Рози Марківни.

— Іринко, а з я привітом  "з Півднів"! — Саме так почала розмову людинка. — Як ви там?

— А ви як? — Запитала Іринка, — розмістилися вже? Освоїлися! О, скільки ж в мене накопичилося запитань! Ну, ви все-таки, відчайдушні на всю голову, — щебетала Іринка, — ну, правда, ось так взяти й зірватися за майже тисячу кілометрів! Зовсім не знаючи міста та людей. Адже ви там обидва вперше? Вже з кимось познайомилися? 

— Іринко, — відповіла людинка кудись у камеру, — ну ти ж сама знаєш, що у нас накопичилося багато всякого різного. Та й мені з моїм станом здоров'я краще жити у теплих краях. Ти краще розкажи, — людинка перевела розмову на іншу тему,— як там наша Роза Марківна живе. Чи прижилася у вас?

— Зараз покажу Розу Марківну, — обличчя Іринки пропало з екрану, але незабаром вона повернулася, тримаючи в руках горщик для квітів, з якого виглядали ніжні рожеві бутони, — ось дивись…

— Наше вам, шановна Розо Марківно. Як поживає ваше село? — Радісно помахала листочками Софочка, визираючи з-за спини людинки.

— Наше село цвіте, Софочко, на заздрість усім. Бачила б ти, дорогенька, які поруч зі мною паростки помідорів, огірків та кабачків вимахали. Шо ті пальми! Може ви, таки Софа, поквапилися понаїжджати на Півдня? У нас зараз теж спека не менша за вашу.

— Ой вей, знайшли чим хвалитися, Розо Марківно! У нас на півднях, на які на вашу думку ми "понаїхали", така краса була ще місяць тому. Але я до вас, Розо Марківно, з іншими новинами. Так шо, сідайте, шоб від подиву зі свого квіткового горщика не вистрибнути.

— Вейзміре, Софе, ти шо таки прямий з наскоку та на важливі новини! Та таки, одразу скажи, мені заспокійливих накапати, чи... бігти за наливкою?

— Ну, це таки залежить від того, Розо Марківно, вам буде радісно чи сумно чути, шо я знову вийшла заміж.

— Софа, вітаю! Я ж давно тобі казала, шо порядна одеська дівчина виходить заміж стільки разів, скільки пропонують. Ось мій третій чоловік...

— Розо Марківно, я пам'ятаю всі ваші розповіді про всіх п'ятьох чоловіків! А чому, ви не питаєте, за кого я заміж вийшла? Вам шо таки зовсім не цікаво?

— Ой вей, Софа, та це ж зрозуміло, як Привіз у неділю. Ти вийшла заміж за психотерапевта Семена. Крім того, я вже не вперше заміжня, та шоб ти знала я ще й знатна сваха! Скільки рослин, слухаючи мої мудрі поради, цвіли й одружувалися. Думаєш, шо помідори, які поруч за мною стоять, просто знічев'я ростуть? Це все моїми турботами! Це моя квіткова аура таки усіх мотивує!

— Такі так, Розо Марківно, я вийшла за психотерапевта, — перебила Софа розголоси троянди. Софа знала, що якщо вчасно не зупинити Розу Марківну, вона собі припише й те, що Земля крутиться, річки течуть та люди живуть. Саме тому й зараз Софа поспішила випалити, — шоб ви знали, це ще не всі новини!