Розділ 4

Люба

Після обіду я все ж таки наважуюсь і відпрошуюсь у Вікторії. Вона не задоволена, ричить, що я безвідповідальна, та зрештою відпускає.

Знімаю халат, натягую на голову свій капелюх і пулею вилітаю з клініки. Хто знає, а раптом передумає. Мені обов’язково треба бути на дні народжені подруги, ще й забігти в супермаркет купити подарунок, як без нього.

Тому я не втрачаю часу і їду в центр, де недавно відкрився новий супермаркет. Говорять, там поки що помірні ціни і діють різноманітні знижки. Сідаю у маршрутку, пасажирів не багато, тому вмощуюся попереду біля вікна.

Поки їду, згадую Максима. Так, знаю його ім’я, підглянула у бланку, котрий він заповнював. Ззовні він досить привабливий чоловік, він міг би мені сподобатись, та всередині просто нестерпний. Такий самовпевнений і зухвалий. Думає, що знає все і йому все можна. Якби не хвора бідолашна собачка, взагалі б не дивилась в його сторону. З такими нахабами нема про що говорити.

На своїй зупинці виходжу. Шалений порив вітру ледь не здуває з голови капелюха, та я встигаю його зловити. Поруч юрба молодиків весело сміються і кидають на мене зацікавлені погляди.

Супермаркет знаходиться у новому приміщені торговельного центра, котрий займає не один десяток квадратних метрів території. Ставлю сумочку в камеру схову, ключ з жовтим пластиковим брелком кидаю в кишеню і в піднесеному настрої іду на зустріч приємної тихої мелодії.

Та після майже двох годин поневірянь між рядами з товаром для дому, мій ентузіазм заходить до нуля. Виявляється ціни не такі вже помірні і більшість того, що я б хотіла взяти, мені зовсім не по кишені. Зарплата у ветклініці не така вже велика, а ще досить значна її частина йде на оплату винайманої квартири. Тому обійшовши ряди з десяток разів, зупиняю свій вибір на теплому невеличкому пледі. Знаю, що Віра змерзлюха і зимою він їй може пригодитись.

Швидко йду до каси, і так багато часу потратила на вибирання подарунку. Різко повертаю в кінці ряду, полиці якого встелені різнокольоровими махровими рушниками, і врізаюсь у груди чоловіка.

-         Вибачте, - починаю бурмотіти, піднімаю погляд і бачу його.

-         Вирішила помститись за ранішній інцидент, скинувши мене з ніг між рядів супермаркету? – сміється Максим.

Його вигляд такий впевнений і задоволений, що аж злість бере.

-         Ти що мене переслідуєш? – відповідаю різким питанням.

Він здивовано підносить брови, напевно вважає мене навіженою. Та яка різниця що він думає?

-         Я можу те саме запитати і тебе, - прискіпливо оглядає мене наглими очима і зупиняє погляд на капелюсі, прищурюється. – Гарний капелюх. Але не раджу його носити. Ти в ньому погано бачиш і з рештою можеш втрапити у халепу.

Я зціплюю зуби. Його наглості немає меж. Та яка взагалі йому різниця до мого одягу?

-         А це вже не твоє діло, - ричу. - Ми у вільній країні. Що хочу, те і ношу. А якщо він тебе дратує, то взагалі б ніколи не знімала.

Натягую широкі краї капелюха на очі і піднявши до гори підборіддя, обходжу його. Навмисне зачіпаю плече.

-         Ти не ображайся, але я серйозно, - слідує він за мною.

Я прискорюю хід, та Максим не збирається відставати. От пречепа. Не витримавши, зупиняюсь і різко розвертаю. Він ледь не врізається в мене. Наші обличчя опиняються так близько, що я можу до дрібнички розгледіти колір його очей. Не звичайні сірі, а з краплинками зеленого кольору. Виглядають хижими, наче у кота. Вони наче магніт притягують, змушують, хоч на міліметр, але нахилитись ближче. Ці очі уважно вивчають моє обличчя, задоволено поблискують.

-         Чого ти до мене пристав? – відсмикую себе з миттєвої слабкості і відходжу назад. – Не йди за мною. Не хочу з тобою говорити.

-         Вибач, але я не за тобою йду, - хмикає Максим. – Мені теж потрібно до каси. Ти не одна до цього магазину прийшла за покупками.

Лише зараз помічаю в його руці невелику коробочку. Парфуми, жіночі, і досить дорогі. На такі я навіть не наважуюсь дивитись. Думка, що це подарунок дівчині чомусь для мене не приємна. Таких дорогих речей мені ніколи не дарували.

Міцно стискаю губи, намагаюсь вгамувати свої емоції і розвертаюсь іти далі. Нічого йому не відповідаю. Здається, якщо заговорю, то він здогадається про мої думки.

Повертаю до першої каси. Переді мною розраховується жінка, куплена нею побутова хімія вже складена у пакет. Надіюсь тут буде швидко. Вона дістає кредитну картку і молоденька касирша починає довгі маніпуляції. Напевно працює не так давно, тому що дії її невпевнені, а обличчя виражає схвильованість.

Позаду чую шурхіт, але не обертаюсь. Боюсь побачити там Максима. Він неймовірно бісить, через що не виходить ніяк з голови.

Нарешті жінка розраховується і йде, а я підходжу ближче до каси.

-         Доброго дня, пакет потрібен? – ввічливо запитує касирша.

Розгублено киваю.

Вона бере плед і намагається знайти штрих-код. Коли їй це вдається, сканує товар і дає мені пакет.

Намацую в кишені ключі від камери схову і лише зараз розумію, що залишила гаманець там.

-         Вибачте, я гаманець замкнула при вході, - відчуваю себе по дурному.

-         Я вже вам товар пробила, - дівчина розгублена і невпевнено дивиться на інших покупців, що стоять позаду мене.

Мені здається на мене направлені всі погляди. Насмілююсь оглянутись. Максим і справді стоїть поруч, кривить губи у задоволеній посмішці. Нахаба. Де він тільки взявся на мою біду?

-         Може я швидко збігаю по гаманець, якщо ніхто не проти, - пропоную свій варіант.

-         Я то зачекаю, а от інші, - коментує Максим і самовпевнено оглядається.

За ним стоїть жінка середнього віку. Вона дивиться на мене суровим поглядом.

-         Ідіть вже швидше за грошима. Що вже робити, - виносить вердикт.

Не втрачаю часу, швидко йду, майже біжу до камер схову. Від поспіху не відразу попадаю у розріз замка. Ледве відчиняю дверцята. Поспішаю назад. Дуже не люблю, коли мене чекають, а тут ще й на касі.