Розділ 6

Люба

Гуляти з малознайомим чоловіком на сьогоднішній день в мої плани не входило. Та життя іноді поверне так, що навіть не опам’ятаєшся. Максим настирливо домігся моєї згоди. І хоч я опиралась, та глибоко у середині щось маленьке раділо. То напевно була загублена надія на щось романтичне на найближчий час.

Моє особисте життя вже давно грає похоронний марш. Відносин давно не мала, з чоловіками не знайомлюсь. Дім – робота, робота – дім це єдиний мій маршрут. Раніше проводила більше часу з Вірою і її компанією, та від коли влаштувалась у ветклініку все почало затухати. Максим перший чоловік за довгий час, котрий запросив мене хоч кудись.

Швидко переодягаюсь у більш нарядну сукню чорного кольору, саме у ній піду в кафе-бар. Підфарбовую очі, частину волосся заколюю шпилькою. Через п’ятнадцять хвилин я вже готова виходити. Бризкаю на себе лише трішечки парфумів, і прихвативши подарунок Вірі, зачиняю квартиру.

Максим чекає мене біля машини з задоволеним обличчям. Спертий на капот, руки схрещені на грудях, він виглядає наче крутий мачо з фільмів про любов. Скептично кривлю губи, сумніваюсь, що він дотягує до тих ідеальних героїв. Коли підходжу ближче, він відштовхується від машини і поспіхом відчиняє переді мною дверцята. На його жест лише здивовано піднімаю брови. Який кавалер. Елегантно сідаю, а він оббігає машину і вмощується за кермо.

-         Куди їдемо? - повертається до мене усім тілом.

-         Ти мене запросив, тому тобі і обирати, - сухо відповідаю.

Намагаюсь триматись холодно, як можу. Не хочу аби він думав, що відразу буду вішатись на нього. Хоча зізнання, що я йому сподобалась лестить, та це не дає поводу на відверті дії з його сторони.

-         Хочеш, щоб я тебе заінтригував? - посміхається і заводить мотор.

-         Хочу, щоб цей день по скоріше закінчився і завтра моє життя продовжиться як раніше. Без тебе, - нарікаю.

Максим мовчить, його обличчя блідніє, а посмішки як і не було. Починаю відчувати себе не зручно. Гаразд, здається перегнула палку. Та сказаного вже не повернути.

Першу частину дороги ми їдемо в мертвій тиші. Максим щось активно думає і постійно рухає вилицями. Мені вже починає здаватись, що ми не на прогулянку їдемо, а на похорони.

-         Наше знайомство почалось зовсім не вдало, - зрештою промовляє Максим.

-         Я б сказала - жахливо, - підтверджую його слова.

-         Так, - нарешті він знову посміхається. Крига тріскає. - Але я все хочу виправити і щоб закінчення цього дня перекривав неприємний початок.

-         Гаразд. Може ти правий, - киваю і оглядаюсь навколо.

Ми виїхали десь за містом. Навколо лише дерева і приватні будинки. Збита з толку дивлюсь на Максима запитуючим поглядом.

-         Куди це ми їдемо? - цікавлюсь.

-         Зараз побачиш, - задоволено відповідає

Через декілька хвилин зупиняємось перед відчиненими широкими воротами. Поруч помічаю ще декілька машин.

-         Ходімо, - Максим виходить з машини не дочікуючись відповіді.

Заінтригована, поспішаю за ним.

-         Що це за місце? - підходжу до нього.

Повільною ходьбою ми прямуємо до воріт. На кам’яному мурі поруч з входом висить велика вивіска з фотографіями тварин, а зверху на ній написано: “КОНТАКТНИЙ ЗООПАРК”.

-         Ти привіз мене в зоопарк? - округлюю на нього очі.

Він мене і справді здивував.

-         Ти ветеринар, то ж я подумав тваринки тобі до вподоби, - ніяково відповідає, а я вперше за сьогодні сміюся від душі.

-         Ти усіх дівчат водиш в такі місця на перші побачення?

-         Ні, ти перша.

-         Напевно я якась не правильна.

-         Скоріше особлива, - понизивши голос промовляє і нахиляється. - І зауваж, ти сама сказала, що це побачення. Тож без поцілунків не обійдеться.

Його очі нестримно пожирають мене і я ніяково відводжу погляд.

Ми заходимо на територію. Максим підходить до дідка, котрий сидить на стільцю біля каси у вигляді невеличкого будиночку. Він проплачує нам прохід, а старий дає два кольорових папірці, напевно білети. Максим повертається до мене на ходу засовуючи білети в задню кишеню джинсів.

-         Ходімо, - він торкається мого плеча, а я лише киваю.

-         Ти вже бував тут раніше?

-         Племінника привозив декілька раз.

Ми йдемо в глиб території. Широкі грунтові стежки розходяться в різні сторони, територія поділена на безліч різноманітних огороджених секцій, у кожній з яких знаходяться різні види тварин.  Багато вільного місця і це мені подобається. Більшість тварин звичні для нашої місцевості різномасті кози і барани, грізні дикі полосаті свині, пара дорослих бурих ведмедів, зграя вовків і пишнохвоста лисиця. Та чим далі ми заходимо тим частіше появляються незвичні види. Сімейство сурикатів тулиться одне до одного, витягнувшись на повний зріст, я зупиняюсь біля їхнього вольєру і не можу на милуватись.

-         Вони такі кумедні, - говорю Максиму, котрий спирається на огорожу поруч зі мною.

-         Тільки навряд чи зможеш їх погодувати. Вони не підійдуть.

-         Ну і нехай. Ходімо далі, - тягну Максима за руку, почувши попереду неголосний рик лева. – Там далі хижак.

-         Любиш небезпеку? – стискає мої пальці сильніше і заглядає в очі.

Ми так близько один до одного і йдемо взявшись за руки, наче справжня пара. Відганяю романтичні думки і переводжу увагу на дорослого лева, котрий велично лежить на своєму п’єдесталі, тріпає пишною гривою і нервово махає хвостом. Йому явно не подобається, що на нього дивляться, та вставати з належаного місця і сховатись в затишному вольєрі, ліниться.

-         Люблю красивих і сильних тварин, - захоплено промовляю, не відриваючи від лева погляду.

Підходжу до огорожі, Максим залишається позаду. Відчуваю його гарячий погляд на собі і розумію, що мені це подобається.

Оглянувши все ми швидко покидаємо зоопарк. Я здивована різкою зміною поведінки Максима.