Розділ 10

Люба

На щастя ми виходимо без всяких пригод. На дворі вже темна ніч, по вулиці світять ліхтарі, а повітря прохолодне і приємне. Я задоволено сідаю на лавку, Аркадій тим часом викликає таксі. Тиша і спокій після шумного кафе, діють для вух наче мед. Я закриваю очі, вдихаю повні груди повітря.

-         Таксі буде через десять хвилин, - чую поруч голос Аркадія, та очей не розплющую. – Піду заберу твою сумку і скажу Вірі, що ми їдемо. Ти побудеш сама?

Киваю з посмішкою на обличчі. Самій бути добре, спокійно. Тишу порушує гуркіт дверей, крізь котрі постійно хтось сновигає. Та я намагаюсь не звертати увагу. Зосереджуюсь на внутрішніх відчуттях, намагаюсь заспокоїти шлунок і головокружіння.

-         Вирішила втекти не попрощавшись? – здригаю від Максимового голосу.

Нічого не відповідаю і очі тримаю закритими. Намагаюсь його ігнорувати. Якщо промовлю хоч слово, він відразу зрозуміє, що я п’яна, а цього дуже не хочеться.

-         Не хочеш зі мною говорити? – робить висновок. – Розумію. Просто я хочу тобі сказати, - робить паузу, важко зітхає. – Вибач. Сьогодні все закрутилося так швидко, якось все само вийшло. Я не скидаю з себе відповідальності. Мені не треба було тобі брехати. Та десь там в підсвідомості розумів, що якщо скажу про дівчину ти не дозволиш себе поцілувати. А я до болю хотів це зробити.

Відповідь рветься на зовні. Хочеться сказати декілька різких слів, та стримуюсь і продовжую сидіти з закритими очима. Де Аркадій так довго? Де замовлене довгоочікуване таксі? На довго мене не хватить.

-         Хоч глянь на мене, - молить Максим і я майже піддаюсь.

-         Люба, машина прибула. Ходімо, - рятівний голос Аркадія приносить полегшення.

Він обіймає мене за плечі і веде геть від Максима. Вже вдруге за вечір. Відчуваю їдкий гарячий погляд на спині, але не обертаюсь. Хай йде всередину, там його чекає Віра.

У таксі нестерпно смердить ялинкою-ароматизатором, а водій женеться мов навіжений. Від того всього мені дуже погано, і я готова померти лиш би ці муки припинились.

Коли ми нарешті прибуваємо, мерщій вискакую з машини і глибоко вдихаю свіжого повітря. Аркадій розплачується з таксистом і веде мене до квартири. Скоріше я показую йому шлях, адже він тут ніколи не був. Допомагає відімкнути двері, заводить в середину, знімає з мене взуття. Веде відразу до ліжка і я падаю на нього мов мішок з картоплею. Прижмурившись дивлюсь на стару некрасиву люстру, котра тускло освічує кімнату і в цей момент крутиться наче вертольотик.

-         Я піду. Треба щоб ти замкнула двері, - чую голос Аркадія і здається він лунає десь з далека.

Страх залишатись самою охоплює свідомість.

-         Залишся, не покидай мене, - хникаю, немов мале дитя. Перед Аркадієм мені не соромно бути смішною, непривабливою і вдрузки п’яною.

Секунда тиші, а потім відчуваю, як під вагою прогинається край ліжка. Він стискає мою руку. Повертаю до нього голову, вдячно посміхаюсь. Аркадій дивиться на мене розуміючим поглядом, здається він бачить мене на скрізь, розуміє все без всяких пояснень. Він би міг бути хорошим другом, можливо чоловіком. Та факт що він молодший за мене змушував тримати його на відстані. Він завжди здавався занадто юним, несерйозним, та зараз він виглядає мудрішим за мене.

-         Ти дуже красива, - тихо говорить, не відриваючи очей.

Я порскаю від сміху, не знаю чи жартує, чи справді так думає. У такому стані навряд чи можу когось приваблювати.

-         Шанс втратив. Цілувати себе не дам, - намагаюсь його подразнити, та він ніяк не реагує.

Просто продовжує дивитись. Не витримавши погляду проникливих очей, розвертаю голову в другу сторону. Крива облуплена стеля мерехтить перед очима.

«Квартира просто жахлива, зате дешева» - остання моя думка перед тим, як відключитись.

Прокидаюсь довго і важко. Розплющувати очі не хочеться, та світло що пробивається крізь повіки говорить про те, що вже ранок. І скоріш за все я спізнилась на роботу.

Від цієї думки різко підриваюсь і голова тріщить, розвалюється на шматки. Оглядаюсь навколо. Я досі в сукні, але вкрита клітчатим пледом. Поруч зі мною на краєчку ліжка скрутившись спить Аркадій. Він виглядає таким юним і беззахисним, навіть шкода будити. Легенько торкаюсь плеча і він різко здригається. Він оглядається нерозуміючим поглядом, а потім дивиться на мене.

-         Доброго ранку, - посміхаюсь йому.

-         Доброго ранку, - відповідає тим же. – І як ти себе почуваєш?

-         Могло бути і краще, - кривлюсь. – Якби я вчора тримала себе в руках.

-         З кожним може бути.

-         Зі мною таке вперше. Надіюсь більше не повторю.

Він сідає знаходить на столику, що стоїть поруч з ліжком свої окуляри, натягує на носа.

-         Може розкажеш, що ти хотіла вчора залити алкоголем, - досить серйозно запитує, але не дивиться на мене.

-         Я святкувала день народження подруги. Трохи не розрахувала, - легко відповідаю, наче не розумію, що він має на увазі.

-         Я чув вашу з Максимом розмову, там у коридорі, - зізнається і заглядає в очі, шукає там підтвердження. - Ви з ним зустрічаєтесь?

-         Ні. З чого ти взяв?

-         Ти говорила йому про поцілунки.

-         Так, це було лише раз, перед вечіркою. До вчорашнього дня я взагалі його не знала і тим паче, що Віра його дівчина.

Під настирливим поглядом я червонію. Сталось те, чого боялась. Аркадій все знає і може запросто розказати Вірі. А може це на краще. Виведе нечесного Максима на чисту воду. Хоча подруга мені цього не пробачить.

-         То ти цілувалась з чоловіком геть про нього нічого не знаючи? - у запитані відчуваю нотки ревнощів.

-         Так, вчора я скоїла декілька необдуманих вчинків, - винувато зітхаю. - Та хто знав, що він зустрічається з Вірою.

-         Я знав. Декілька раз бачив його машину біля під’їзду нашого дому.

Аркадій з Вірою сусіди, тому і знають один одного все життя.