1

Віктор Громикін дивився на підготовлений відділом персоналу наказ. Підписувати чи не підписувати? Хто карає за витівки в інтернеті підлеглих? Але цього разу здається межу перетнуто. Такої підступності від простого інженера, з яким пропрацювали п'ять років, ніхто не чекав. Генеральний директор зітхнув, і наклав цифровий підпис на документ.
В цю ж мить прийшло сповіщення Любі Андріївні, яка так і гіпнотизувала монітор. Відкривши листа від генерального вона переможно усміхнулась. Роздрукувала папірець і пішла до винуватця своїх бід.
На дробний стук у двері Анатолій Палій відреагував втомленим:
- Ввійдіть.
Після безсонної ночі хотілось спати. Якось у нього зараз все життя йшло не так. Затяжне розлучення. Додаткові обов'язки. Дивні погляди від кадровички. Здавалось, що жінка відчуває до нього якийсь романтичний потяг. І дивиться головне так загадково й інтригуюче. Що б то значило? Але розгадувати загадки чергової жіночої душі Анатолію було ніколи. Тим більше його не цікавили нові стосунки. Вистачило, наївся. Хотілось більше роботи, а менше переживань. В його віці вже не до того, щоб бігати за спідницями.
- Толік! - причина збентеження переступила поріг тримаючи в руках документи.
Анатолій спохмурнів. Не пам'ятав, коли це вони з Любов Андріївною перейшли на такий неофіційний тон. Вони то і зустрічались з нею тільки в офісній їдальні, бажаючи похапцем доброго ранку чи смачного.
Очі у жінки сяяли злістю і збудженням.
- Ти козел! - кидаючи перед ним папірець сповістила жінка.
- Не зрозумів? - Анатолій глипнув на співробітницю.
- О, він ще буде ламати комедію! Але знаєш, я відразу розповіла все генеральному, можеш збирати речі. Тебе звільнено. Я нести відповідальність за твої витівки не збираюсь!
Ніби й слова кадровичка говорила зрозумілі, але враження було що вона китайською мовою розмовляє. Анатолій не міг втямити нічого. Підтягнув видрукований наказ про звільнення. Пробігся поглядом. Відклав його.
- Це якась помилка?
- Розголошення комерційної таємниці - це помилка? - жінка знизала плечима. - Це ти, Толік - помилка. Природи! Думав найрозумніший знайшовся? Думав можна буде на мене всю вину зіпхнути?
- Любов Андріївна, що ви собі дозволяєте?! - терпець Анатолію увірвався. Він підвівся, спираючись на стіл. Відчуваючи як несамовито калатає серце. Був чоловік кремезний, але якийсь незграбний. Від того кадровичка не відчувала загрози.
- Це що ти собі дозволив? - спалахнула жінка. - Думав поматросив і покинув мене? Ну?
- Любов Андріївна ви часом не захворіли? - спітнілою долонею Анатолій зіжмакав наказ про своє звільнення, і обігнув стіл. - Перевіртесь в лікаря.
- Хам! - кинула йому в спину кадровичка.
Анатолій не слухав більше. Він впевненим кроком йшов до ліфта. Необхідно було негайно поговорити з генеральним директором. Всі ці звинувачення в його адресу були просто сміховинні. Якщо вже їм не треба більше його послуги інженера, то могли б звільнити по людські. А не придумувати фарс із порушенням умов трудового контракту! Тим більше, що він нічого і ніколи не порушував!
В кабінет генерального вдалось прорватись з боєм. Секретарка переконувала що директор зайнятий. Анатолій не слухав. На кону стояла гарна робота. А в світлі тих аліментів, що здерла з нього колишня, залишатись безробітнім не хотілось. Поки ще знову знайде щось гідне, борг набіжить космічний.
- Толік я не буду слухати виправдання! - ображено заявив директор, запрмітивши огрядну фігуру інженера. - Ти перетнув червоні лінії.
- У мене враження що я сплю, - пожалівся Анатолій і за звичкою спробував зробити жалісливий погляд. На суддю той, щоправда не справив враження, коли він оголошував рішення про аліменти. - Всі мене звинувачують... а що я зробив?
- Як це що? Місяць дурив голову Любов Андріївні в соцмережах, виманив у неї купу комерційної інформації, - почав перелічувати Громикін.
У Анатолія стало погано з серцем. Якщо до того воно просто трусилось в грудях, то зараз стало битись геть не рівно.
- Як? Які соцмережі? Я? - дурні питання посипались з вуст. - Та я там навіть не пам'ятаю коли був. Що я хлопчик у ваших фейсбуках сидіти?
- Толік! Не прикидайся, - директор заклацав мишкою. - Он, всі скріни листування у мене є.
- Якого... листування? - Анатолій поправив краватку, яка перехопила кадик лещатами. Підійшов ближче до генерального. Громикін повернув лептоп до нього.
- А ось.
Писане було дрібним шрифтом. Так, що Анатолій без окулярів не міг нічого роздивитись. Він намагався придумати вихід, як переконати директора, що не міг би вести якісь переписки з кадровичкою. І придумав. В критичних ситуаціях розум інженера не підводив.
- А я доведу що то не я! - знову смикнув краватку. - Я на детектор брехні готовий! Сам оплачу! Поліграф! Я не користуюсь соцмережами.
Крижаний погляд Громикіна потеплів.
- Якщо думаєш, що обдуриш поліграфолога так легко як Любов Андріївну, - загрозливо сказав він, але вже без попередньої неприязні.
- Мені нема чого дурити і приховувати, - впевнено відповів Анатолій, якому теж стало легше. Добре що напередодні йому трапилась реклама про перевірку співробітників на детекторі брехні. - Але обіцяйте, що перешлете мені всі ці скріншоти.
- Після детектора, - кивнув головою генеральний.