2

Анатолій начепив окуляри, відкрив флешку і занурився у вивчення власної листування з кадровичкою. Від деяких фраз і оборотів йому було соромно. Від деяких ставало зле. Він би ніколи не дозволив собі написати таке жінці. Про очі і ніжки. Боже. Як вона, розважлива жінка могла повірити, що таке неподобство пише він! А головне як могла відповідати в такому тоні?
“Твої очі немов волошки, в яких я тону, щоразу як бачу тебе”, - писав “Анатолій” жінці. Та хіба по ньому хтось колись міг би сказати, що він хдатний так писати? Чому Любов Андрівна вірила цим нісенітницям?!
“Мрію прокидатись щоранку і бачити цей погляд”.
“Ніхто не розуміє мене краще від тебе, Любочка. Ти як та пташка, що своїм співом сповіщає прихід світанку в моє темне життя”.
А між цією романтикою купа вульгарностей. Аж щоки печуть читати.
Тепер ставало зрозумілим, чому вона так подивлялась на нього в їдальні. Ну авжеж, після цілої ночі романтичних слів сухе “Доброго ранку!”, видавалось щонайменше дивним. Але двійник, який майстерно скопіював сторінку з соцмережі Анатолія, найшов виправдання і цьому. Казав, що ніхто на роботі не має підозрювати про їх стосунки, що це нашкодить обом. Розповідав з болем про розлучення.
Анатолій проклинав той день, коли зареєстрував у соцмережі профіль. Це була вимога на роботі. Але після того, як завантажив туди профільне фото чоловік майже не заходив на свою сторінку. Не було там йому нічого цікавого. Ніколи не розумів людей, які проводять пів дня колупаючись в телефоні. Його більше цікавили креслення, ніж сумнівні новини і жартики.
Двійник скопіював фото й інформацію з профілю. Створив таку саму сторінку.
Характер переписування свідчив, що зловмисник непогано тямиться на особистому житті Анатолія. На його вподобаннях і страхах. Від того здавалось, що з Любою переписується він сам. Краща версія Анатолія. Нахабніша, кмітливіша, веселіша.
Дочитавши до кінця чоловік задумався. Під кінець листування тон двійника став вимогливішим і якимось грубішим. Він зрозумів, що Люба у нього на гачку. І між зізнаннями в коханні та обіцянками замовити путівки в Тайланд, випитав у жінки купу таємниць фірми. А та охоче розповідала все, що знала сама.
Нехочи чоловік зайшов у свій справжній профіль в соцмережі. Розбиратись що і до чого там було ліньки. Все життя ліньки. Але тепер вибору не було. Він подивився на свою фотокартку, зроблену піар-менеджером в кабінеті. Симпатичний дядько в окулярах і краватці. Солідний. На такого можна покласти свої сподівання  і він їх виправдає. 
В друзях значилось лише кілька людей. Всі колеги. І місце роботи.
Ніякої таємної інформації. Нічого особистого. Навіть статус світився “одружений”. Анатолій банально не знав як це змінити.
Як тепер знайти того, хто все це використав у своїх цілях?
Здавалось задача нереальна. На просторах інтернету ховається мільйон людей.
Але у фільмах же розповідають, що якось відшукують за мудренними чи дебільними ніками, тих хто за ними ховається. Ніби цим має займатись кіберполіція.
Думка про поліцію викликала суперечливі емоції.
Як всякий законослухняний громадянин Анатолій ставився з певним острахом до представників охорони правопорядку. Ніколи не хотів потрапити в поле їх зору. Але тепер треба. Та і взагалі він постраждалий. Вони мають його захистити.
Так налаштувавши себе, Анатолій відклав ноутбук. Зранку піде у відділення!