Один крок

РОЗДІЛ 1 "Коли серце передчуває"

— Олексію Ігоровичу, - прозвучав  чіткий  голос гувернантки сина, -— в  хлопчика температура піднялась, а я  не можу додзвонитись до Каті. Потрібний лікар. Що скажете робити?

Я  до хрускоту пальців  стис гаджет. Зустріч дружини  з  черговою  подругою затягнулась. І взагалі, мене вже дістали ці  нескінченні походи по салонах, кав’ярнях, сумнівних знайомих. Останніх пів року  наші стосунки  котились в прірву за швидкістю  лавини. Ми віддалялись, а  від цього страждав   маленький Матвій – крихітка, яку я  любив до втрати пульсу.

Під серцем неприємно занило.

— Я зараз особисто привезу   педіатра. Не відходьте від  дитини.

— Так-так, звісно, — заторохкотіла жінка по  ту сторону зв’язку.

— Якщо Катя  зв’яжеться з вами, одразу повідомте, —  з цими словами  відімкнувся та рвучко підвівся на ноги.  У кабінеті стояла німа тиша, яка  буквало  роздавлювала  мозок своєю важкістю.  У ній мої кроки  луною відбивалися від стін,  вистукуючи молотком в скронях.

Кинувши секретарці,  щоб скасувала всі зустрічі на  сьогодні,  я  зателефонував  до сімейного лікаря. На щастя, той одразу зголосився  оглянути  сина.

За якихось хвилин двадцять я  був  вдома. Величезний  двоповерховий особняк в  затишному спальному районі міста  зустрів  мене метушнею прислуги.

— Катя   приїхала? – поцікавився  в дворецького,  хоча  сам розумів безглуздість питання. Автівки  коханої  у  дворі не було,  тож остання навряд показувалась вдома.

Той  заперечно похитав головою та  поспішив капітулювати з моїх очей.

Всередині злість била фонтаном. Попадись благовірна  у поле зору – власноручно вхопив би за тонку шию.

— Ходімо,  - вказав лікарю  рукою в  напрямку сходових маршів. Той на мить затримався на  мені  поглядом, а  тоді несподівано видав:

— Олексію Ігоровичу, вам  необхідно випити заспокійливого.  Ваша нервова система мене турбує.

— Все гаразд. Нічого хвилюватись. Так, дрібниці сімейного  життя,  - я кволо усміхнувся,  з гіркотою визнавши правоту  давнього знайомого моєї родини. Адам  Станіславович  лікував мене дитиною, тому  знав, як ніхто, мою вдачу та  характер. Дійсно,   я  занадто багато нервую. І більшість цих нервів  пов’язана з  Катею. Кажуть,  дружина повинна бути надійним тилом, опорою, підтримкою.  Здається, у  наших стосунках щось пішло не так.

— Зараз випишу тобі  призначення. Будь добрий,  придбай ліки й пройди курс.  Це виключно заради твого  блага. Бачу,  самостійно про себе  подбати  ти не хочеш, - делікатно відстояв свою думку лікар.

Ми піднялись в  дитячу. Матвійчик лежав  у своєму ліжечку у вигляді швидкісного боліда.  Запримітивши мене, хлопчик  радісно загукав та  простягнув  худенькі  рученятка.

Я обійняв сина. Виглядав  малюк хворобливо: щічки розчервонілись, в  очах – неприродний  блиск та втома. Я міцно-міцно притис до грудей гаряче тільце, вдихнув неймовірний аромат своєї дитини. Небо, як же  я за ним скучив!  Подумки  похвалив себе за всі скасовані на сьогодні зустрічі та наради, бо таки немає нічого важливішого за рідну кровиночку.

— Татко! –  поскаржився Матвій. -  Головка болить.

Від зізнань сина  серце стислось і  пропустило удар. Я  трепетно поцілував  його в маківку та  промовив:

— Адам Станіславович  тебе огляне. Все буде гаразд. Покажеш йому ротика?

Дитя недовірливо покосилось на присутнього сивочолого лікаря у величезних окулярах і невдоволено поморщило носика. О, як у цю мить  він схожий на свою матір. Нова згадка про дружину  пекучим   болем обізвалась в  душі. Нехай  батько зайнятий на роботі, нехай він турбується про добробут сім’ї, але ж мати…

— Так, що тут у нас, - почав лікар. В його голосі було стільки любові та  тепла, що Матвій  одразу підпустив  старого до себе.  Через  деякий час  знайомий виніс свій вердикт – ангіна.

— Отже, багато пити. Тільки теплого. А ще приймати смачний малиновий сироп. Любиш малину, Матвійчику?

— Лублю, - ствердно закивав головою малий.

— От і чудово. Одужуй, а я  завтра навідаюсь,  - старий  турботливо скуйовдив йому волосся.

Попрощавшись, лікар пройшов зі мною в кабінет, який  знаходився на  першому поверсі.  Спускаючись, ми  обоє задумливо мовчали.

В  приміщенні, яке  слугувало мені і  кабінетом, і  бібліотекою, і місцем душевного відпочинку, Адам Станіславович зручно вмостився в глибокому шкіряному кріслі. Чоловік  поважно закинув  ногу на ногу та склав руки на грудях. Вся його увага була прикута виключно до моєї персони.

— Я  припишу Матвію антибіотик. Даватимете строго по годинах. Схему я  розпишу.

— Так, я  особисто проконтролюю, - відповів.

— Цікаво як, Олексію? Ти  постійно на  роботі,  дитиною займаються чужі люди.

В голосі старого звучав докір та гіркота. Я  зміряв  співрозмовник  проникливим  поглядом.  Старий знову  бив в ціль.

— В нього є  мати, - спробував  захиститись та  виявилось даремно,  бо чоловік навпроти тільки саркастично усміхнувся.

— Ми знайомі все твоє свідоме життя. За Матвієм я  спостерігаю з народження. У мене ще є багато діток  та родин, які користуються моїми послугами.  Думаю,  з таким великим досвідом я  маю повне право робити  сказані попередньо висновки. Я не говорю, що ви погані  батьки. Ні в якому разі. Але дитині потрібне живе спілкування із кровними людьми,  а не з чужими.  Розумієш, про що мова?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше