РОЗДІЛ 2 "Якщо забути не можливо"

ЯНА

— Може все-таки залишишся? – з надією в голосі запитала  Софія,  моя найкраща подруга, яка зголосилася провести  мене на вокзал.

Сьогодні я   полишала рідне містечко, аби спробувати влаштуватися в  столиці,  де брат  займав  хорошу посаду у чималій  корпорації. Взагалі-то я  не хотіла їхати. У мене була улюблена робота в  місцевій бібліотеці, друзі, знайомі,  кицька  Чері. Та батьки наполягали  і я вимушено погодилась. Звісно,   тато та мама   прагнули для своєї дитини тільки найкращого. Їхні аргументи,  що гріх не скористатися можливостями старшого сина і що зась з економічною освітою протирати пилюку на книжках,   здолали  мій  відчайдушний опір.

Тепер я, попрощавшись з рідними,  колегами, улюбленою домашньою тваринкою, в товаристві Софії стояла на  пероні в очікуванні потяга.

— Ні,  подружко, не передумаю. За мене вирішили батьки та  брат.

— Могла б відмовитись. Ти ж не маленька дівчинка. Вже двадцять незабаром.

— Ти знаєш мою маму. Потім дорікатиме і  дорікатиме. Я  спробую знайти своє щастя у місті, а не вдасться – не буду  перейматись. Додому   втисну повернутись завжди, - відповіла, ховаючи  сльози.

— Бачу, як  тобі  легко прощатись, - обійняла мене дівчина. – Костя не приходив? – запитала вона,  проникливо вдивляючись у вічі.

Я на мить завагалась. Що сказати?  Знала,  що подрузі подобався  однокласник Костя Жуков, знала, що ночами Софія лила сльози за хлопцем, який в кохані обрав мене. Обрав також без взаємності. Він був  для мене не більше ніж друг, з яким я  могла поговорити про все на світі. На його  підтримку  і пораду   я  завжди розраховувала, однак жодного разу не дала натяку на можливі  почуття.

Жук  важко сприйняв звістку про від’їзд. До останнього сподівався,  що передумаю, і, можливо колись  дам йому шанс позмагатись за  моє серце.  Та зараз, коли як  ніколи потребувала доброго слово, Костя образився за  прийняте рішення.

На дзвінки не відповідав,  додому вчора також  не прийшов.

— Ні, - заперечно похитала головою.

Подруга з розумінням хмикнула та  промовила:

— Він кохає тебе. По-справжньому.

— Софо, мені справді шкода,  що так сталось. Я вкотре  пояснюю: між нами нічого не може  бути. А ти підтримай Костю. Ми стільки років дружимо…

— Жалість – це не кохання, - перебила подруга. –  Підмінювати такі поняття  - низько.

Відчула, що дівчина образилась. Я поспішила виправдатись:

— Я не це мала на увазі.

— О, потяг. Здається, твій! -  натомість вигукнула  вона та рукою вказала на рейси. Я озирнулась. Справді наближався транспортний  засіб, який через мить віднесе мене в   чуже місто, в чуже життя, і від того зовсім не радісно на душі.

— Янка! Янка!  - роздалось в шумі вокзалу. Перед поїздом по пероні біг Костя. – Янка! Зачекай!

Залишивши сумки на подругу, я  кинулась  хлопцеві назустріч.  Моє серце передчувало, що це  останнє побачення з ним. Настав час назавжди сказати «Прощавай».

— Яно, - зі збитим диханням вимовив він. На мить очі  зустрілись, його – блакитні як весняне небо, мої – чорні як Різдвяна ніч, в його – відчай, в моїх – вирок його почуттям.

— Тішусь, що ти прийшов, - відчула, що зрадниці сльози  побігли по щоках.

Я дивилась на нього наче вперше. Високий, широкоплечий, затятий  спортсмен і  прихильник  здорового способу життя – Костя Жуков справедливо визнаний  гордістю міста та справжнім красенем. Будь-яка дівчина мріяла бути поруч з ним. Недаремно Софія, яка відзначалась модельною вродою,  також запала. Але чомусь він обрав мене – непримітну світловолосу Янку Рикову, в якої з настанням тепла щороку  з’являлись на носі веснянки.

— Думав, не встигну попрощатись, - винувато розвів руками. Він застиг, не в змозі підібрати правильні слова.   Та вони були зайвими.

Очі друга говорили за нього. В них світилося  розуміння, граничне з болем.

— Нехай  задумане здійсниться, - додав.

— Побажання з листівки,  - криво усміхнулась. – Мені не вистачатиме тебе.

Я притислася до грудей Кості, в яких шалено билось гаряче любляче серце.

Диспетчер оголосила про відбуття потягу.

— Пора, - на вухо прошепотів хлопець. Відчула, як він вдихнув аромат мого волосся, яким весело бавився весняний вітер. – Матимеш можливість і бажання, подзвони.

— Дякую. Дякую за все і  прощавай.

Я вирвалась. Стрімголов  кинулась до речей, чмокнула в щоку Софію та на  останніх секундах заскочила  у вагон.

Крізь вікно помітила, як  друзі помахали  мені вслід.  Всередині все обірвалось.  Я не хотіла їхати,  не хотіла полишати рідну домівку, містечко, де знайомий кожнісінький закуток, не хотіла  забувати, прощатись.

З важким серцем я  знайшла  своє місце. Закинувши речі на поличку,  вирішила зателефонувати Сергію  та попередити про приїзд.

Проте, абонентський номер брата знаходився  поза зоною досяжності. І через годину, і через дві.

Скрутившись клубочком,  поринула у спогади. Кажуть,  починати  з чистого аркуша потрібно з натхненням,  з впевненістю, з  вірою у краще. Здавалось,   це не стосується Яни Рикової. На душі  вирував ураган сумнівів і трепетного страху. Ні, я  не лякалась нових труднощів чи перешкод. Понад усе моє серце боялось зустрічі з Олексієм.