РОЗЛІЛ 3 "І знову зустріч"

ЯНА

Останні три години були найдовшими й разом з тим найважчими в моєму житті. По перше,  телефонний дзвінок застав у дорозі за добру сотню кілометрів від столиці,  по друге, я  не знала нічого про обставини аварії і  про стан Сергія. Слідчий, пославшись на зайнятість,  наказав передзвонити, коли   прибуду на місце, і одразу відімкнувся. Тож решту часу я займалася накручуванням та  бичуванням себе рідної.

До лікарні я дісталась глибоко по ночі та з виплаканими  до міліграма слізьми.  На щастя,  потрібний поверх вдалось  відшукати швидко. Зі всіма своїми ношами – величезною дорожньою сумкою на колесах, пакетом, пакетиком,  рюкзаком та кошиком із домашніми наїдками для  брата я  піднялась на  четвертий поверх.

У коридорі   панувала  напівтемрява та ідеальна тиша. Така  важка і  спокійна, що всередині  мимоволі забився дзвін тривоги. Почувши гуркіт, на зустріч вийшла медсестра в коротенькому  халатику, в кишені якого  втомлено сховала руки.

— Я до Сергія Рикова. Його доставили після автомобільної аварії, - одразу кинулась сповістила я.

— Він в  операційний.

Зойкнувши, я  прикрила рот рукою.

— Все  погано? – промовила, тамуючи чергову порцію сліз.

— Заспокойтесь. Операція  незабаром закінчиться і  лікар сам   розповість. Ходімо,  я  покажу, де зачекати.

Дівчина швидко покрокувала в  протилежне крило, а я, заледве встигаючи, слідом за нею.

— Ось тут присідайте,  - вона вказала на дерев’яну лаву, навпроти якої   побачила двері із надписом «Операційна». – Можливо, принести заспокійливого?

—  Ні, дякую,  - відірвавши напівбожевільний погляд від тих клятих дверей,  відповіла  та ковтнула гіркоту.

Кивнувши, медсестра пішла,  полишивши мене  сам на сам із тишею.

Невідомість – ось що насправді найбільше тривожить людину. Коли не знаєш, чого чекати,  розум  починає інтерпретувати власні  судження  щодо розвитку подальших подій. Мої роздуми були  одні гірші інших. Я намагалась  відігнати  погані помисли, говорила собі, що варто сподіватись на краще,  що брат сильний, молодий і  він зможе здолати недугу. Однак,  старання були марні. Тоді я, прихилившись до холодної стіни,  взялася згадувати дитинство. Ось брат вчить  мене їздити на велосипеді,  ось рве черешні на  найвищому гіллі,  адже там вони найсмачніші…

Тишу прорізав скрип дверей. Я одразу стрепенулась та  скочила на ноги. Почулись важкі кроки, які  буквально таранили мою душу.

Я впізнала його…

Навіть у тьмяному освітленні.

Навіть через п’ять років.

Весь свій шлях до операційної Олексій буравив мене  поглядом, а зупинившись,  застиг та вузько звузив очі,  наче побачив  когось знайомого, проте ніяк не міг пригадати. Серце пропустило удар.

Один.

Другий.

Я не могла відірвати від чоловіка очей. І не могла сказати слова.

Він змінився.

Змужнів. Його вигляд добрав впевненості та  стальної  сили волі,  непохитного характеру та великих амбіцій.  Чорне волосся  Олексія було коротко підстрижене у  стильну зачіску.   Доглянута щетина вкривала  вилиці та  підборіддя.  Пухкі вуста правильної форми  він міцно стиснув,  немов боявся подарувати світові видих. Однак  дещо залишилося незмінним. Очі… Зелені та  проникливі, вони виблискували  смарагдами  і  зазирали в самісіньку душу. Мою душу сполоханого зайця.

Чоловік  озирнувся та   пішов до дверей навпроти. Я окинула поглядом його  поставу. Широкоплечий, високий,  міцної тілобудови. Гарну, аристократичну поставу прибулого дуже вигідно підкреслював  синій діловий костюм в  дрібну клітку.

А ще був аромат. Той самий,  що п’ять років  тому. Мої почуття  пам’ятали його і в цю мить  я буквально насолоджувалась ним.

Зібравши всю силу волі  в кулак, я  вирішила звернутись до Олексія. Мовчати було безглуздо. Однак, мабуть, від стресу чи переживань, з мого горла вилетів тільки хрип. Я прокашлялася та цього вистачило, аби привернути увагу  найкращого друга Сергія.

— Ми знайомі? -  несподівано поставив  питання.

— Ти…- запнулась. – Ви, напевне,  не пам’ятаєте мене. Я  - Рикова Янка.

Оце сказала! Чолові здивовано звів брови.

— Янка? – скептично перепитав.

— Яна. Сестра вашого друга – Сергія Рикова.

Олексій  ще більше напружився. Покосився на  мої пожитки,  а  потім знову на мене. Підійшовши  підступно близько,  він в саме обличчя випалив:

— І що тут робиш, Янка – сестра мого друга Сергія Рикова?

— Я… Я приїхала, бо зараз йому роблять  операцію після ДТП.

Запала секундна мовчанка. Чоловік наче зважував  правдивість моїх слів.

— Сергій потрапив  в ДТП? – щиро здивувався співрозмовник.

Я не встигла відповісти, оскільки із сусідніх дверей вийшов лікар, який  одразу направився до  нас.

— Олексію Ігоровичу, як добре, що ви приїхали. Вашу дружину вже прооперували.