РОЗДІЛ 6 "Новий день"

ЯНА

Від незручного сидіння тіло заніміло, а від неспання – голова йшла обертом. Я підняла руки  догори та потягнулась. Тоді встала із лавки,  на якій провела ніч і  поволі  попленталась під двері завідувача хірургічним відділенням. Годинник показував майже восьму.  Брат після  операції досі не прийшов і  це мене дуже хвилювало.

«Чекаємо  ранку,  - виніс вчора вердикт лікар, - оскільки поки що не можливо спрогнозувати динаміку. Загалом все пройшло успішно, тож залишаться тільки сподіватись». Я  прокручувала слова як заїлу пластинку. Навколишній світ видавався нереальним та віддаленим. Я  настільки поглинулась власним горем,   що забула повідомити слідчого про свій приїзд.

Зупинившись під  дверима,  потягнула за ручку. Закрито. Облизала пересохлі губи та обіперлась на стіну. Стояти було важко. А  ще думати.

Та поволі мозок  повертався  до нормального функціонування.

Потрібно набрати маму. На віддалі від   сина їй ще важче, ніж мені поруч з ним.

— Добрий ранок,  - втомлено промовила, як  тільки ненька взяла слухавку.

— Яно, дитино, що з Сергієм. Він отямився? – одразу засипали мене питання.

Ковтнувши гіркоту та  долаючи черговий приступ сліз, відповіла:

— Ні.  Я в лікарні…

Мене не слухали. Мама зайшлася риданнями. Біля  неї  заговорив тато, вимагаючи  заспокоїтись. Щоб не плакати, я  закусила нижню губу і  з відчаєм підняла очі  до стелі. В серці панувала якась приреченість, відчай, зневіра.

— Зараз прийде  лікар і я  про все розпитаю. Тобі  негайно повідомлю, - видала скоромовкою, наче  заспокоювалась.

— Янко, ти сама як? – відібравши телефон, запитав батько, а  моє серце стішилось турботі.

— Нормально.

— Послухай,  пам’ятаєш  Олексія? Того самого, що  кілька років тому приїздив до нас із Сергієм?

— Так, - чесно  зізналась і  запнулась, не  бажаючи посвячувати батьків у вчорашню зустріч з  чоловіком.

— Спробуй  знайти його.  Він  обов’язково допоможе. Самій у чужому місті важко.  Та й нам буде легше,  що тобі хтось допоможе. А ми тут  шукатимемо гроші. Напевне на лікування твого брата  їх  піде чимало.

З останніх сил я  погодилась. А коли  обрала кнопку завершення дзвінка, зробила кілька глибоких вдихів. Як сказати батькам, що Олексій – без емоційна,  безжалісна, самозакохана людина,  для якої  проблеми інших – суто їхній клопіт? Як сказати, що вчора, дізнавшись хто я, він відвернувся і навіть  не запропонував  елементарної допомоги? Як зізнатись собі,  що серце ойкнуло в  його присутності? Як  пояснити невідоме тремтіння всередині,  яке викликало тільки одне його ім’я?

Нарешті у відділення зайшов лікар. Помітивши мене, він усміхнувся, привітався і, звісно,  поставив очевидне питання:

— Ночували в лікарні?

— Так. Хочу спитати, які  прогнози щодо Сергія?

— Зачекайте в  кабінеті, зробіть собі кави, а  тим часом  я огляну хворого.

У голосі  чоловіка, який   був  ровесником мого тата, прозвучали нотки  доброти та співчуття. Я подякувала і  слухняно взялася  готувати  запашний напій.

Лікар затримувався. Час в  очікувані тягнувся  повільно та нудно. Я геть  рознервувалась і,  здається, перебувала  на  межі нервово зриву, коли він із стурбованим обличчям та купою знімків повернувся в  ординаторську. Всередині все перевернулося, а під ложечкою  неприємно  занило.