РОЗДІЛ 7 "Перші звістки"

Кілька хвилин   ескулап повільно розглядав принесенні  результати обстеження.

— Яна,  правильно? – запитав,  звернувши увагу в  моєму напрямку. Я ствердно закивала головою. - Не буду мучити вас медичними термінами, скажу прямо. Стан Рикова - важкий. І навіть якщо він прийде до тями,  хворий потребуватиме дорогого лікування. Без нього Сергій не зможе ходити.

Завмерла із широко розкритими очима. Не вірила. А тоді з острахом  закрила обличчя долонями. Ні! Тільки не мій рідний, коханий брат. Він же такий молодий, сильний. Його життя тільки починається.

Лікар накапав у склянку з водою заспокійливого. З випитими ліками пройшла перша хвиля паніки.

— Буде доцільно, якщо ми вже почнемо збирати кошти. Скільки потрібно? – твердим голосом   поцікавилась. Я сама не зрозуміла, як  внутрішньо зібралась. Я була немов  воїн перед смертельним боєм.

— Приблизно  стільки, - чоловік записав  на  папері цифру. - Повторюю приблизно.

Я охнула. У нас з батьками такої суми зроду віку не було.  Брат, звісно, вважався заможною людною,  але чи міг він оплатити  таке лікування,  я  не знала. Точніше, я  взагалі нічого не знала про особисте життя Сергія,  про його роботу,  захоплення,  місце проживання. Відколи він   переїхав у  столицю,  спілкувались зрідка. Попри те, що ми дуже любили один одного, всі діалоги звелись до привітань та  загальноприйнятних фраз. Данина сьогоденню – на елементарні розмови часу практично немає.

— Я спробую щось придумати.

— Поспішіть. Години проти нас.

— Я можу побачити  брата?

— Лише кілька хвилин. А тоді їдьте поспіть і  відпочиньте. Сили вам знадобляться.

Я  подякувала,  коректно промовчавши, що їхати нікуди. Де ключі від квартири Сергій, уявлення не мала. Тож зі всіма своїми пожитками мені  залишалось одне: шукати поблизу лікувального  закладу найдешевший костел або кочувати тут.

Вийшовши, одразу попрямувала  до палати  брата. Біля нього перебувала медсестра, яка  постійно слідкувала  за  апаратами, що ритмічно попискували.  Все  обличчя Сергія  було забинтоване,  на відкритих ділянках тіла  помітила  численні подряпини та синці. Брат  лежав  непорушно, прикритий  простирадлом до половини  грудей. Від побаченого серце стислось з жалю.  Сльози  знову підступно навернулись на очі.

Бережно взяла  хворого за руку.

— Братику мій любий, все  буде добре. Я прикладу максимум зусиль аби допомогти тобі. Я дуже тебе люблю. Ти, головне, борись.

На мить  видалось,  що  хворий   осмикнув пальці. На мить.  У критичних ситуаціях, коли  людина сподівається на чудо,  мозок сам створює для себе  ілюзію.

Та я  вірила: він чує мене. Знає, що  поруч.

Раптом двері позаду  прочинились. Тілом  пробіг неприємний холодок, а в душі заворушився острах. Я озирнулась на звук і  застигла в  здивуванні.  Мене та  Сергія попелив  холодний  погляд  Олексія. У світлі сонячного проміння, що нахабно пробиралось крізь величезне вікно, його вигляд набув якогось чарівного характеру. Таємничого і  водночас небезпечного. Я могла його добре роздивитись. Він таки дуже змінився за  час, протягом якого не бачились. Його врода та характер стали зрілими, впевненими, жорстокими. Де та мила усмішка, яку пам’ятала, де  шалений юнацький азарт в очах,  де щирість, доброта?  

Чоловік, хвилину  провагавшись,  наче зважуючи всі  «за» і «проти»  свого перебування в  цих стінах,  мовчки пройшов всередину.  На його обличчі  красувалась маска стриманості та  жорстокої волі. А ще бентежності. Щось  дуже  хвилювало  непроханого гостя.  

Чоловік зупинився біля  ліжка, вложивши руки в кишені. Я з острахом  з-під лоба спостерігала  за прибулим. О, скільки ненависті  вирувало в тих зелених очах! Мені  зробилось так  страшно,  ніби поруч стояв  вершитель  долі Сергія.  Повітря навколо присутніх наелектризувалось, мить  - і Олексій вибухне від свого гніву. Міцно стиснені вилиці, вузько звужені очі,  ніздрі,  що широко роздувались з кожним  глибоким заковтуванням повітря,  - все  це  натягнута струна, а  не чоловік,  за яким  п’ять останніх років мліло моє серце.

Чужий.

Він зовсім інший.

Врешті гість стрепенувся. З кишені дістав  мобільний телефон та простягнув  мені.

— Ось, віддаю твоєму брату. Коли отямиться,   скажеш, що я особисто його приніс.

Я завмерла  у ваганні. Щось   в словах Олексія  було підступного та  неприємного.

— Тримай,  - залізним тоном прорипів  чоловік.  У відповідь я  швидко  потягнулась  за гаджетом і… І зробила велику помилку. Я  поглянула у  зелені озера. Небо, у них панував  біль – глибокий,  безмежний,  відчайдушний. Так  дивиться той, хто тільки що втратив  близьку людину.

Моє серце припинило битись. Захотілось обійняти Олексія,   втішити,  підтримати. Він виглядав таким самотнім і  покинутим. Не очікувано для себе зробила крок вперед. Однак Олексій відреагував блискавично. Крутнувшись,  чоловік поспіхом  полишив палату.

— Дурепа! – хляснула себе по лобі. – У нього ж дружина потрапила в  аварію!

За власними турботами я  забула, як вчора лікар говорив про операцію. Я кинулась слідом.

— Олексію,  зачекайте! – гукнула вже в коридорі.