РОЗДІЛ 12 "На порозі змін"

Два дні минуло, а  стан  Сергія  залишав  бажати кращого. Апарати, підключені  до його  непорушного тіла, невтомно пищали, сповіщаючи,  що в жилах все ще тиче кров, а  гаряче серце б’ється в грудях. Вчора в нашу палату  навідувалась Катя. Шкутильгаючи  на милицях, вона переступила поріг, коли за вікном  геть споночіло і з медичного персоналу  залишалась медсестра на пасту. Дівчина  пробула  недовго, розмова  не клеїлась з   моєї вини, оскільки внутрішні переконання насторожували та вимагали триматись від знайомої якомога далі. Перекинувшись кількома загальноприйнятими фразами,  ми   розпрощались і я відправилась на квартиру  брата.

Сьогоднішній ранок почався із  поїздки до  лікарні. По дорозі вислухавши  телефоном плачевну тираду мами, я  направилась до кабінету нашого особистого лікаря. Час йшов, а організм Сергія ніяк  не долав недугу, і  мій юнацький світогляд вимагав  кардинальних  дій, щоб врешті-решт привести його до тями.

Постукавши й  не дочекавшись відповіді,  рвучко зайшла в ординаторську. Мабуть,  моя поспішність і  бажання якнайшвидше досягти результату зробили свою нехитру справу,  кинувши мене у  доволі  неприємну ситуацію.

— Добрий день, - замалим видала із себе,  ковтаючи гіркоту в горлі, викликану несподіваною зустріччю. У два ока на  мене дивився Олексій – серйозний  та  напружений до крайньої межі.  Зодягнений у  строгий  діловий костюм  темного відтінку і  в тон йому  тонкий плащ,  чоловік  розмовляв із  лікарем, а я, увірвавши,  нахабно перебила їхнє змістовне спілкування. Наші погляди  перетнулись. Він дивився прямо та відверто.

«Що він тут робить?» - закралось питання. Адже  менше всього сподівалась застати його за  розмовою з потрібним мені спеціалістом.

— Яно, зачекайте,  будь ласка,  кілька хвилин у коридорі, - м’яким голосом  попросив  лікар,  ховаючи  за натягнутою усмішкою незручність  події. Однак  непроханий гість поспішив  запевнити:

— Ні,  не варто. Я вже  йду, - лише після цих слів він відірвав від мене очі, та підвівшись на ноги,  простягнув збентеженому співрозмовнику  руку. Лікар  явно був  незадоволений моїм раптовим візитом.

— Всього найкращого,  - кинув  Олексію, коли той наблизився до дверей. Аби пропустити чоловіка, я  відсахнулась вбік. Мій  невинний жест виявися занадто різким, бо вийшло все незграбно та  злякано.  Нагородивши мене  ще одним поглядом, цього разу більш допитливим,  ніж  холодним, Олексій пройшов у коридор, а мої  бідолашні мурахи геть поповзли тілом.  Нарешті дихнула.

— Вибачте, що невчасно,  - звернулась до лікаря. Той  нічого не відповів, вдаючи  катастрофічну  зайнятість  якимись  паперами  на  столі. Тому продовжила: – Я  можу  дізнатись, чи змінився стан Сергія Рикова? Я  хвилююсь. Дуже. Час іде,  а  він не  приходить до свідомості.

Чоловік у білому халаті поглянув на мене, наче  перед ним стояла  надокучлива  жебрачка. В очах прочитала і  втому, і  роздратування, і якусь приреченість. На фоні  стерильного, білосніжного кабінету,  він видавався необхідною річчю в  інтер’єрі.

— Яно, я  не Господь, і  не володію даром передбачення. Природно,  що ви турбуєтесь про близьку людину, і, повірте,  про будь-які  зміни в стані Рикова я  повідомлю негайно. А зараз  скористайтесь моєю порадою. У лікарні  хороший персонал, кваліфікований, уважний. Довірте хворого нам,   а самі займіться пошуками грошей  на лікування. Я так розумію,  ви  ще не зібрали кошти?

Я  заперечно похитала головою.

— Ось бачте,  даремно   витрачаєте свій  і  мій час. Сконцентруйтесь  на  першочергових цілях, і вірте, що  Сергій   сильний, йому вдасться  перемогти труднощі.  Вам, як сестрі, варто  підтримати його, зробити все можливе, аби реабілітація  та  лікування  були належними.

У словах  лікаря звучала правда, тому скромно подякувавши, я  полишила його на самоті, а опинившись у коридорі, боязко озирнулась. Чомусь здавалось,  що Олексій  десь поруч,  що чекає,  що спостерігає, мов  хижак  за здобиччю. На щастя,  знайомого не помітила.

Повертаючись  до свого тимчасового місця проживання,    по дорозі,  прислонившись до вікна задушливої маршрутки,  довго роздумувала  над поведінкою армійського  приятеля  Сергія. Так,  його  образи на Катю, на мого  брата доречні, вони обґрунтовані та мають право на життя. Він повинен був  відректись від  такого товариша, забути, викреслити із життя. Натомість навідується до  його особистого лікаря. Що  конкретно привело Олексія  знову в лікарню? Бажання  помсти? Прагнення  зверхності над  суперником? Пошук справедливості? Що в біса відбувається?

З нетрів  спогадів  виринула  згадка про  застілля у  батьків  п’ятирічної давності. Хлопець  у камуфляжній  формі, з коротко стриженим густим, чорним волоссям сидів напроти,  наминав  смаколики,  жартував,  а  я, мов  заворожена,  спостерігала за кожним його рухом,  ловила  кожнісіньке слово і  на все  життя  запам’ятовувала  до  найменших дрібниць  риси його   обличчя. Пізніше він  часто снився.  І був  таким  же безтурботним та  веселим, як в  той єдиний  день в  нашому містечку.

По приїзду в  квартиру,  одразу зайнялась  неприємною справою. Дуже неприємною. Навіть  низькою. Я кинулась шукати по квартирі гроші. Такі  необхідні для лікування. Хтілось сподіватись,  що Сергій, окрім  численних банківських карт, зберігав хоч  трішки готівки. Було соромно  нишпорити по речах,   хоч  внутрішній голос кричав, що це  заради святої справи. Оглянувши одяг,  полички,  всі закутки у помешканні, важко видихнула,  бо   жодних коштів не знайшла.  Брат жив  в  ногу з часом,  де електронний спосіб розрахунку давно  витісняв  паперовий. Не залишалось іншого варіанту, як чекати і  коли прийде до тями,  розпитати  про наявність заощаджень.