РОЗДІЛ 19 "Рішення"

 —Так, нам потрібна книга, можливо дві,  - запинаючись, невпевнено відповів. Мабуть, глибокі оченята навпроти якось таємниче впливали на мою  свідомість, бо гублячись у них, я  губив  слова.

— Казки? Віршики? Можу  запропонувати  про тварин. Діти в  такому віці  починають  цікавитись  навколишнім світом,  - Яна ніжно усміхнулась Матвію, а він сором’язливо сховався в моє плече. – О,  здається,  хтось  зашарівся. Як тебе  звуть?

— Матвій,  -   відклеївся від мене   синочок, зацікавлено подивившись на  дівчину.

— Яна , дуже приємно. То  що обиратимемо, Матвійку?

— Казки.

— Тоді  ходімо, я  покажу, де знаходяться  книжечки з малюнками. Тобі  обов’язково сподобається.

Рикова  намагалась виглядати спокійною,  як звично  в  моїй присутності  ховала очі, трималась  незалежно. Сестра  людини, яку зневажав  до глибини душі, крокуючи попереду,  швиденько  повела  нас   поміж стелажами.  Мимовільно   окинув  поглядом  худорляву фігурку, обтягнуту вузькими чорними джинсами, зшитими із дешевого та грубого сукна. Маленьку попку прикривала  довга туніка, яка більше скидалась  на уніформу, ніж звичну для  молодої дівчини  одежину. Сьогодні Яна  зав’язала  своє світле волосся у високий хвіст, і  тепер він  в  так  її ходьбі  весело хитався зі сторони в сторону.  

«Змарніла і  схудла, -  промайнуло в голові,  а   з пам’яті виринув спогад про  життєрадісну  дівчинку у саду в маленькому містечку. – Як же вона  тоді назвала мене»?

Матвій  запхинькав та міцно-міцно притиснувся. Яна  своєю чергою озирнулась, стурбовано  скосившись  на малюка.

— Вередує,  -  винувато пояснив і  поспішив  продовжити: - Надайте книги на ваш смак.  Можливо іншим разом  приділимо більше часу і   тоді самостійно оберемо.

— Звісно,  - поспіхом  взявши друковані  збірки із  полиць,  вона поклала  їх у візочок. – Приходьте  ще, у нас гарний вибір.

Син  заплакав,  розриваючи моє серце на  частини.  Всередині свідомість забила  тривогу, бо з дитину було явно негаразд.

— Матвійчику, ти  чого? – турботливо взяла  його  за ручку дівчина, а  тоді  раптом  піднесла  долоню до його чола і  стурбовано  поглянула мені у вічі. – Здається, у  хлопчика температура.

— Та ні, він нещодавно хворів.

— Хворів?  І ти з дитиною вештаєшся  по  супермаркетах? У нього імунітет ослаблений, а  недуга могла  дати ускладнення. Негайно вези до лікаря. Нехай ліпше мої здогади не підтвердяться,  ніж через  твою недалекоглядність постраждає маля.

Її  наклепи в  адресу виховання виходили за межі  дозволеного. Я  вже зібрався  в тон  різко відрубати, що не Риковим мене осуджувати, як  раптом зовсім поруч  намалювалась  ще одна  дівчина  -  в однаковому одязі з Яною.

— Дякую, що підмінила,  - прошепотіла,  хапнувши ту  за рукав, встигнувши при цьому  гідно оцінити весь мій  зовнішній вигляд. – Далі я  сама,  - і  поспішила  до комп’ютера,  за яким перед цим застав  давню знайому.  

— Олексію,   вибач,  -  коли знову  залишились наодинці, звернулась Яна. – Я  не мала жодного права втручатись в  твоє особисте життя, чи визнавати  поганим батьком.

Її голос прозвучав  лагідно та покірно. Він забирався під самісіньку шкіру і  діставався  моєї хорошої половини. Я  в знак примирення,  спокійно відповів:

— Ми справді  підемо до лікаря. Гарного тобі дня.

— Стривай,  я  вже звільнилася і  можу  супроводити вас до  лікувального закладу.  Допоможу…

Запнулась, зніяковіла, розгубилась. Я  сам здивувався подібній  нахабності, однак мій син виявився  кмітливішим за обох дорослих.

— Хоцу з тьотьою  їхати. Будь ласочка,  будь ласочка.

— Добре, - погодився я,  навіть не пробуючи приховати невдоволення. Кинув у  напрямку Рикової гнівний  погляд. Пізно. Слово не горобець.    

— Я переодягнусь і вийду.

Вона підплигнула з радості, чи то мені  здалось?

— Зустрінемось на касах,  -  попередив  розвертаючись, а через  хвилин десять ми втрьох, вирішивши кожен по-своєму  справи в супермаркеті,  від’їздили від   величезної темно-сірої будівлі.

Яна сиділа  на задньому пасажирському сидінні,  в  неї  на колінах принишк  Матвій, який, на диво,  швидко  пішов  назустріч   дівчині і  знайшов із  нею спільну мову.  На світлофорі  поглянув у  дзеркало дальнього вигляду й  зустрівся із  задуманими очима несподіваної  пасажирки в  моїй  машині. І  взагалі,  житті.  Якісь дивні почуття   всередині  змусили замислитись:   доля  любить виверти,  любить гратись з нами,   зверхньо сміється над планами, почуттями,  емоціями. У неї свої  розрахунки щодо кожного:  чоловіка, жінки, друга, родича, знайомого.    У  день, коли дізнався про зраду Каті та Сергія, уявити не міг,  що везтиму сестру останнього у  свій  будинок  і саме вона  буде прихильнішою до мого  чада, ніж рідна мати.

Яна поспішила відвести  погляд. Знову.  Безапеляційно.  Мене бісила її несміливість і постійне відчуття, що в її  голові я – монстр, якого потрібно боятись, остерігатись, уникати.  Захотілось довести,  що не такий я  небезпечний, як  собі  уявляла. А з іншого боку, варто?

Діставши телефон, увімкнув, набрав  номер Адама Станіславовича. Той  відповів одразу: