Розділ 3

Даніель

Відпустка, що становила шістдесят календарних днів, закінчилася…

Ранок розпочався із вранішньої ніжності від Патриції, нової подруги по ліжку, запашної кави та придурка наркомана Біллі Ейорна. Ох, як же цей малий вилупок-мажор мене дістав! Через нього мене лишили місячної премії та ще дали нічні чергування, а все тому, що чотири місяця назад я обкуреного дебошира приволік у відділок. Правда, по дорозі декілька разів дав йому в обличчя для профілактики, але коли прийшов його батько у відділок — суддя містер Клаус Ейорн, то шановний пан здійснив скандал і всьому відділку прийшлося не солодко, і в першу чергу попав я під гнів полковника Вільнюса. Щоб не накликати на відділок нових проблем від судді, мене відправили в незаплановану відпустку... ну що ж, часу я даремно не витрачав. Нова подруга з клубу Патриція була досить чудовим розігрівом на цей час. Також моя відпустка ще включала ведення спостереження за одним клубом у місті, в якому приторговують наркотою, а згодом і можливість стати частиною їхнього нічного життя. Я ризикнув та час від часу також оглядався, щоб не зустріти випадково тих типів, які знають, хто я! У цьому ж клубі я і познайомився з Патрицією, тому вона і стала моїм хорошим прикриттям.

— Хто ще знає, що я веду спостереження за клубом? — зустрівшись на нейтральній території, запитав у старшого лейтенанта Декера Клайва.

— На даний час крім нас знає також Ауріка Белль. Полковник дозвіл надав, але навіть і він не знає, хто саме з офіцерів працює в цьому напрямку.

— Чому така таємничість? Всі знають, що у «Віалоні» торгують наркотою, і всім було начхати.

— Даніелю, тому що є оперативна інформація, що саме через клуб на чорний ринок буде проведено постачання кокаїну з Колумбії. На даний час влада намагається приховати той факт, що у нас у країні чорний ринок процвітає. А тут ще і новина про кокаїн із Колумбії… Твоїм завданням є проводити спостереження, але доки в контакт не входити. Коли інформація підтвердиться, потім і пограєш в агента, — старший лейтенант перевів подих. — Також до нас у відділ переводять Грега Йохансена. Даніелю, я знаю, що в тебе з ним були конфлікти, але останнє слово за полковником.

Грег Йохансен ще той засранець та заноза в задниці. Особисто в мене було декілька конфліктів з цим колегою, а все через те, що він вважав, ніби моє місце на вулиці, звідки я і прийшов, а не в поліції.

— Я зрозумів. Мабуть, полковник вважає, що без Грега ми не зможемо працювати та розслідувати справи, — з іронією промовив.

По дорозі на роботу я знову натравив на Біллі, який не ховаючись продавав наркоту місцевій шпані. Варто було мені під’їхати до компанії, як всі так звані друзі Біллі розбіглися в різні сторони, але навіщо мені всі, якщо цей вилупок залишився на місці та ошкірився на всі тридцять два зуби... ну, можливо, після сьогоднішнього дня в нього залишиться тридцять зубів...

— Я б на твоєму місці відпустив мене! — витираючи обличчя від крові рукою, злобно мовив Біллі.

— Закрий рота, Біллі! — зиркнув на нього та, діставши з його рюкзака дві пачечки білого порошку, продовжив говорити далі: — Тепер татусь тебе не врятує! Твоя дурість і самовпевненість призведе до того, що ти врешті-решт будеш сидіти або закінчиш життя після передозування на смітнику.

Я віддав того вилупка черговому, той лише хмикнув та привітав із виходом.

— Оформиш документи, я все підпишу!

Чоловік засміявся та, взявши Біллі за шкірку, повів його в кабінет.

— Даніелю, це що, був Біллі Ейорна? — почувши позаду себе голос Грега, посміхнувся. — Ти знову привів у відділок проблему...

Грег Йохансен, високий, із блакитними очима та темним волоссям. Єхидна посмішка та пронизливий погляд так і свердлив мене дорогою в кабінет. Грег бухтів та говорив, хоча він постійно мені це говорить, що я працюю не по закону, не по процедурі і бла-бла-бла. Ми зайшли в кабінет. І знову бла-бла-бла... Через декілька хвилин привітань із виходом на роботу та збурень Грега я помітив, що в нашому кабінеті шеф розмовляв із якоюсь дівчиною.

— Це хто в нас? — запитав у Грега та присів на край стола.

Дівчина оглянулася, і я поглядом зустрівся з каро-зеленими заплаканими очима.

— Мирослава Авраменко, сестра загиблої українки, громадянки Данії — Вероніки Авраменко.

Я опустив очі та взяв зі столу якісь папери. Почав переглядати їх і час від часу зиркав на дівчину. Вона не відразу відвела погляд від мене, продовжуючи дивитися засмученим та байдужим поглядом.

— Даніелю! — звернувся офіцер Клайв та кивнув мені, щоб я підійшов. — Лейтенант Даніель Мортен супроводить вас… у морг для пізнання, — промовив дівчині.

— Міс Авраменко, — сказав, і вона підняла голову, — я розумію і співчуваю вашому горю, але цю процедуру ви повинні пройти.

— Гаразд, — видавила одне слова та, піднявшись, пішла слідом за мною...

Наступні декілька годин стали непередбачуваними навіть для мене. Спочатку дівчина втекла. Потім я та колега Ауріка знайшли її посеред вулиці в оточенні людей. Дівчина зрештою погодилася поїхати на впізнання... сльози, істерика, та ще й на додачу поранила руку. Ніколи не був нянькою для когось, але цю малу хотів заспокоїти та допомогти, адже бачив, який біль від втрати та суперечливі почуття поєднані з бажанням знову втекти вирували в ній. Скуйовджений хвіст, заплакані очі, тремтіння рук та поривчасте дихання, мені дійсно стало її шкода, і все, що зміг, я зробив...