Розділ 6

Наступного дня я зателефонувала Владиславу Геннадійовичу. Зустрілися в центрі міста. Розповіла, що Вероніка мала квартиру в Данії. Чоловік обіцяв посприяти з вирішенням питанням щодо відкриття спадщини.

— До першої черги на спадкування за законом відносяться діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, та батьки. Необхідно зазначити, що до спадкоємців належать також діти, народженні в незареєстрованому шлюбі. Крім того, до дітей спадкодавця прирівняні усиновлені діти. Ці діти користуються такими ж правами, як і діти, народжені в укладеному шлюбі, — чоловік перевів подих. — Вероніка точно не укладала ні з ким шлюб?

Я нахмурилася та перевела погляд на чоловіка.

— Наскільки я знаю, ні.

— Гаразд, тоді в другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як із боку батька, так і з боку матері. Саме ти підпадаєш під цю групу, але потрібно деякий час почекати, пів року або навіть і більше.

Я кивнула.

— Все розумію, але на даний час це не найголовніше, що мене хвилює.

Звичайно, що я розуміла, потрібно почекати деякий час, але це вже не так було і важливо, адже сьогодні вранці прокинулася і вирішила навідатися у відділок поліції та дізнатися, як проводиться розслідування смерті сестри. Я не вірила власним вухам, коли почула від полковника поліції, що справу закрили.

— Закриття кримінального провадження, — почав говорити полковник, — це закінчення досудового розслідування, яке відбувається через наявність обставин, що виключають кримінальне провадження. Прийняття рішення про закриття кримінального провадження можливе лише після дослідження всіх обставин кримінального провадження та безпосереднього дослідження й оцінки слідчим, показань, речей і документів, які стосуються цього провадження, у їх сукупності.

Такі поняття я також знала, тому від мене пролунали лише обурення.

— Я все зрозуміла. Тобто ви навіть не намагалися розслідувати справу, — із сумом у голосі промовила я. — Я хочу ознайомитися з матеріалами справи, — намагаючись бути більш спокійною, сказала, але врешті-решт вийшло досить різко.

Полковник Вільнюс нахмурився.

— Пані, подайте заяву черговому. Ми обов’язково її розглянемо.

Та це просто якесь знущання! Зрозумівши, що я таким чином нічого не доб’юся, попрощалась і вийшла з його кабінету, вдаряючи чим сильніше дверима. А це вам таке вітання від українки! Бюрократи!

Оглянула себе в дзеркалі, яке висіло в коридорі. Ну принаймні хоч вигляд маю хороший. Це одне радує! Чорна, обтягнута до колін сукня з горловиною та довгим рукавом і невеликим розрізом ззаду, яка виглядала на мені, ніби друга шкіра. Хвилясте волосся. Мінімум макіяжу, все ж таки я не на побачення зібралася. Не знаю чому, але сьогодні захотілося бути на підборах. Дякуючи Богу, що вони були досить зручними, а то прийшлося б роззуватися прямісінько посеред дороги, адже до відділку я пішки пройшла декілька кварталів по бруківці.

Незадоволена результатом розмови з полковником, я вже поспішила покинути відділок, як на першому поверсі почула розмову. Один із чоловіків звернувся до іншого на ім’я, й вони про щось жваво говорили. Саме ім’я Даніель і змусило мене зупинитися на пів дорозі. Я оглянулася. Високий, із зав’язаним у пучок волоссям, статний чоловік у жилеті з написом «поліція» стояв до мене спиною. Коли він повернув голову вбік, то помітила, що скроні були виголені.

Даремно я не пішла відразу, адже чоловік оглянувся, і я зустрілась із його сірими очима. Він пильно дивився на мене, оглядаючи з голови до ніг, потім ще раз, поглянувши в очі, усміхнувся та повільно почав наближатися. Зоровий контакт між нами не був втрачений, і це ще більше збентежило.

— Міс Авраменко, не очікував вас зустріти, — промовив.

— Прийшла дізнатися, як проходить розслідування у справі про вбивство сестри, — різко сказала. — І була дуже сильно здивована та пригнічена тим, що справу закрили.

Чоловік нахмурився, але ближче не підходив. Нас розділяли два кроки, але й цього вистачило, щоб моє хвилювання та злість накрили мене, ніби лавина.

— Мені дійсно шкода, що з вашою сестрою так трапилося!

Я дивилася йому у вічі й нічого не відповіла. Шкода йому? Він навіть не може уявити, як мені боляче та тяжко.

— Я навіть не можу уявити, як вам тяжко! — ніби прочитавши мої думки, промовив.

Я була у ступорі. Він знову усміхнувся та зробив ще один крок.

—Даніелю! Терміновий виїзд! — декілька чоловіків у камуфляжах пробігли повз нас.

Нарешті, нарешті...

А то я вже не витримую цей погляд!

Даніель

Зустріти у відділку Мирославу Авраменко було досить неочікувано. Не думав, що після всього, що вона пережила, наважиться повернутися.

Справу відносно Вероніки Авраменко закрили. Мотивували тим, що докази про вбивство були відсутні, тому це лише «самогубство» і «закриваємо справу» звучало в нашому кабінеті від полковника Вільнюса.