Розділ 8

Моя цікавість завела мене далеко, тому, йдучи по бруківці на величезних  підборах, я навіть не відчувала ніякий біль чи втому. Йшла вперед, не задумуючись про наслідки.

Це була моя перша помилка!

Нічний клуб «Віалон». На перший погляд, нічого особливого. Сучасна гучна музика, багато молоді, і пиво ллється рікою. Я підійшла до барної стійки та провела поглядом по залу. Ніби нічого підозрілого. Всі відпочивають та веселяться, лише я напружено сиділа й не могла вгамувати серцебиття.

— Щось замовите?

Оглянулася. Перед мною повстав бармен із голлівудською усмішкою.

— Пиво?

— Ні, дякую. Якщо можна, то коктейль... на ваш смак!

Бармен усміхнувся.

— Тільки такий, щоб я відразу не впала прямо на місці! — відповівши на його усмішку усмішкою, промовила.

Через декілька хвилин мій... ммм... рожевий коктейль був готовий.

— Для милої іноземки! — підморгуючи, промовив бармен.

Після його слів я випила коктейль та перша розпочала розмову. Перегодя через декількох хвилин розмови я дізналася його ім’я: Джері. Цього клятого бармена з голлівудською посмішкою звати Джері! Я готова була його придушити лише за його ім’я.

Наступного разу, коли зібралася в цей клятий клуб, потягла з собою Авалін.  Дівчина опиралася, але зрештою зробила так, як я її попрохала...
Жарти, гарний настрій та декілька коктейлів зробили свою справу.
Вже інший бармен на ім’я Оллі розповів, що декілька місяців не бачив Вероніку, і підтвердив мою здогадку, що той самий Джері і був тим мудаком, якого боялася сестра. Я так активно почала питати про Джері та Вероніку, що відразу не зрозуміла, що це була моя друга велика помилка!

Кожен день ловила себе на думці, що готова вбити того Джері. Кожну хвилину, коли той покидьок дивився на мене в клубі, мені було гидко. Кожен клятий день я мучила себе, адже помста затьмарила мій розум. Все було так банально, але моя ненависть та злість давали мені стимул прокидатися кожен день та йти на роботу. Так, я влаштувалася на роботу, адже грошей зовсім мало залишилося. Допомагала Авалін в одній затишній кав’ярні в центрі міста. Від хостела до роботи було лише декілька хвилин, тому я рада була, що зрештою кудись влаштувалась. Звичайно, що я ніколи не бажала собі такого життя, адже добре навчалася та планувала зв’язати своє майбутнє з дипломатією, але... зараз не той час, щоб думати про свої мрії.

Після роботи я нотувала всю інформацію, яку дізнавалася від бармена з клубу Оллі, та подумки час від часу поверталася до Даніеля. Не лише тому, що могла попросити в нього про допомогу, але й через його сірі очі, яка так невчасно закарбувалися в пам’яті. Доля зіграла зі мною злий жарт. Коли я побачила його разом із жінкою — поліцейською, біля входу в кав’ярню, то, не довго думаючи, сховалася під стійкою. Заплющила очі та тяжко зітхнула. От дурепа! Навіщо було ховатися саме тут? Але ноги саме в ту секунду не підкорялися мені...

Авалін помітила мої дії та здивовано поглянула на мене зверху. Я замотала головою та приклала вказівний палець до губ. Помітила, що дівчина швидко перевела погляд на когось. Почула його голос. Тепер зрозуміло на кого! Той самий Даніель говорив із жінкою. Я її добре запам’ятала. Звали її Ауріка. І саме вона тоді допомогла мені та знайшла пана Охріменка.

Я тихо, як та мишка, продовжувала сидіти, молячи Бога про те, щоб вони пішли, але такого дива не трапилося. Почула, як Ауріка питала Даніеля про якусь там Патрицію. Почула відповідь чоловіка про те, що вона лише гарна лялька і для життя не підходить. Скривилася від цих слів. Ну звичайно, вам тільки гарну, сексуальну, милу дівчину подавати, а тоді відразу: вибач люба, але ми з тобою такі різні, ми не підходимо одне одному... і бла-бла-бла... Принаймні зі мною так було декілька разів. Коли Даніель запитав у Ауріки про психологічний портрет моєї сестри, мене пересмикнуло. Я затаїлася та перестала дихати.

— Розумієш, Даніелю, я намагалася зібрати всю інформацію. Поговорила з сусідами міс Авраменко, всі про неї говорять лише хороше. Була навіть у клубі «Віалон», поспілкувалася з її колегами.

Що? Якого біса? Значить, вони все знали? Я стиснула кулачки.

— Так що ти можеш сказати?

Я чекала відповідь. Ну, чому мовчання? Підняла голову і побачила, що Авалін весь час крутилася біля них. Почала махати руками, показуючи, натякаючи, щоб відійшла. Фух, Авалін зрозуміла мої натяки.

— Відомо, що кожного року вмирає від самогубства від восьмисот тисяч до одного мільйона осіб, що складає десяту за чисельністю причину смерті в усьому світі. Разом із тим офіційна статистика фіксує лише наявні випадки суїциду, тому реальне число самогубств може перевищувати у два-три рази, — майже пошепки почала говорити жінка. Я притиснулася ще ближче до стійки. — Причини суїциду різноманітні й полягають не тільки в особистісних переживаннях і обставинах, які травмують психічно, але й у соціально-економічній та моральній організації суспільства. Наша міс Авраменко не підходить під жоден критерій. Вона молода, гарна, отримала громадянство Данії, купила квартиру в центрі. І до речі, найцікавіше, що їй запропонували стати адміністратором у готелі «Німб». Ми переглянули її квартиру, знайшли ноутбук та переписки, в основному вона листувалася з сестрою.

— Пам’ятаю її, — промовив Даніель. — Досить розумна... дівчина.