Розділ 12

Ноги повели мене до гавані Нюхавн. Різнокольорові будиночки, ніби маяки, розмістилися вздовж гавані та закликали своїм чудовим видом туристів та місцевих жителів приєднатися до веселощів та гарного настрою, який вирував у місті. Поряд будиночків розмістилися запашні кав’ярні та інші магазинчики. Із самого ранку життя в місті кипіло бадьорістю, гарним настроєм, вуличною музикою та пряним запахом свіжої випічки та кави, які літали в повітрі та створювали свято у вихідний день. Я також піддалась веселому настрою та присіла на вільній лавочці, насолоджуючись теплим сонцем та легким вітерцем, споглядаючи на людей, які катались на велосипедах та на човнах по гавані.

Відкрила щоденник Вероніки й занурилася в читання із самого його початку, а саме з 31 грудня 2018 року. Це перший запис сестри, і це останній раз, коли вона приїздила в Київ. Скільки різних емоцій та бажань вирували на сторінках щоденника. Було відчуття, що Вероніка сидить поруч зі мною та ділиться своїми враженнями за кожний прожитий день, життєвими проблемами та негараздами, і, коли черга дійшла якраз до її проблем, серце защемило та на очі нахлинули сльози. Вона писала про те, як зустріла Джері, як він кожен день дарував їй приємні хвилини, як він обожнював її, але потім Джері ніби підмінили. Вероніка не описувала його поведінку, вона лише зазначила, що «прийшов час попрощатися з Джері, адже він сам погодився на таку авантюру та вляпався в проблеми». Я до кінця не розуміла, про що йде мова. Вероніка написала про все це лише декілька слів, вони ніби були вирвані з контексту всіх її хвилювань та негараздів. Найцікавіше, що про клуб, в якому довгий час працювала, взагалі ніякого запису не було. Коли дійшла до середини щоденника, то лише зараз помітила, що декілька аркушів були вирвані. Це мене насторожило. Закривши щоденник, я у своїх роздумах пішла до кав’ярні й навіть не відразу почула, як мене хтось кликав. Коли відчула м’який дотик біля ніг, опустила голову та побачила шпіца.

— Матильда вас упізнала відразу! — весело промовила місіс Бенкс.

Клавдія йшла поряд із чоловіком та тримала його під руку. Виглядало так мило, що я не могла втримати посмішку.

— Мирославо, це мій чоловік, містер Гюнтер Бенкс.

Я привіталася з чоловіком та обійняла місіс Бенкс.

— Гюнтере, — звернулася жінка до чоловіка, — Мирослава — рідна сестра нашої Вероніки.

Чоловік кивнув.

— Співчуваю тобі, мила. Вероніка була гарною людиною. Для нас це також була втрата.

Я подякувала людям за співчуття, декілька хвилин поговорила ще з ними, а коли відчула, що шлунок звертається в калачик, то запропонувала разом поснідати. Містер та місіс Бенкс із задоволенням прийняли таку пропозицію.

Я весь день гуляла містом. Згадувала ті місця, де ми ходили разом із сестрою. Дійшла до колишньої королівської резиденції, яка розташована в центрі Копенгагену. Це невеликий замок епохи відродження, який повністю зберігся до сьогодні. Я пам’ятаю, як гуляли разом із Веронікою неймовірно гарними садами резиденції Розенборг. Пройшлася по найдовшій пішохідній вулиці в Європі — Строгет, яка завжди переповнена туристами, місцевими жителями, адже саме на цій вулиці розміщено безліч магазинів на різний смак і гаманець — від брендових магазинів одягу до сувенірних крамничок. Це місто свободи і краси, взаєморозуміння і толерантності. Місто, де старовинні пряникові будиночки прекрасно уживаються з химерними хай-тек будівлями, а поруч із головною церквою розташувалася хіпі-комуна. Я розуміла почуття Вероніки, адже і сама закохувалася в це місто. Лише одне не давало мені спокою та роз’їдало душу. Вероніка вже ніколи не дізнається, як мені тяжко без неї.

Зателефонувала бабусі по роумінгу. Безперечно, була рада чути її голос та знати, що в них все добре.

— Мила, у тебе точно все добре? — запитала бабуся.

— Я сумую... без вас! — єдине, що я змогла сказати.

Думкою повернулася до Вероніки. Якщо я спробую влаштуватися у клуб «Віалон»? Гм, цікава ідея. Але є одна проблема: Мирослава Авраменко не може влаштуватися на роботу у клуб «Віалон», може виникнути багато запитань, а от Катаріна, чи Матильда, або навіть і Лукреція — може. З цими думками я і пішла в хостел, по дорозі зателефонувала Авалін та повідомила їй про свій план.

— Це божевілля! — відразу сказала дівчина.

— Авалін, у клубі краща заробітна плата, а гроші мені потрібні.

— Міро, це ж не головна причина! І ми обидві знаємо, навіщо це тобі. Ти навіть не подумала про ризик.

— Який ще може бути ризик? Чи я чогось не знаю?

Авалін замовкла. Я лише чула її тяжке дихання у слухавку.

— Міро, я навіть не знаю, що тобі сказати! Ти сама руйнуєш себе.

— Авалін, мені потрібно змінити ім’я та прізвище. Є можливість допомогти?

— Мирославо — це незаконно! — викрикнула Авалін.

— Гаразд, до цього питання ми ще дійдемо. Я все обдумаю і зателефоную тобі.

Я відключила мобільний телефон та пішла в хостел. Є ще одна людина, до якої я можу звернутися! Дістала телефон і покрутила його в руках. Номер телефону записаний. Навіть адрес зазначив у нотатках. Усміхнулася. Поглянула на себе в дзеркало. Красуня ще та...

На вечір здалося, що губа ще більше підпухла, синці під очима, бліда шкіра. Присіла на край ліжка та тяжко зітхнула. Я не можу з’явитися в такому вигляді перед Даніелем. Впала на ліжко та заплющила очі. Навіщо він мені? Заради користі чи чогось більшого? Прилягла в позу ембріона, закрила очі та не помітила, як Морфей забрав мене у своє царство.