Розділ 19

Даніель міцно тримає мене за руку. Мені навіть страшно уявити, що він зараз думає, тим більше той покидьок назвав його «Еріком», ох чорт, оце так вляпалася. Якщо я зірвала операцію, це буде крах.

Ми спускаємось на перший поверх. Я ловлю себе на думці, що потрібно знайти Авалін та забрати сумку з кімнати для персоналу. Занадто різко висмикую руку. Даніель зі злості штовхає мене в коридор. Мовчить, просто дивиться в очі й мовчить.

— Мені потрібно забрати речі, — пошепки говорю та з-за спини чоловіка помічаю рух.

Недовго думаю, притискаюся до нього і цілую. Швидко, палко та нестримно.

«Дурепа», — сварюся на себе. Знайшла час для поцілунку.

Декілька чоловіків пробігають повз нас, я з полегшенням видихаю та, схопивши Дана за руку, біжимо в кімнату. Швидко забираю речі, й вже через чорний вихід тікаємо.

— Авалін, чорт, я не попередила її! — зриваюся з місця та хочу повернутися назад.

Даніель перехоплює мене за талію і тягне за собою. Не встигаю щось відповісти, адже бачу, як декілька чоловіків вибігають і починають стріляти в нашу сторону. З грудей виривається крик. Чоловік закидає мене в машину, сідає поряд і тисне на газ.

— Ви-бач, за все, і за поцілунок також, — вичавлюю із себе та при новому пострілі пригинаюся.

— Якщо виживемо, обов’язково поговоримо про твою неадекватну поведінку, — гнівно говорить Даніель. — Операція зірвана. Останній шанс — причал!

Оглядаюся і лише зараз помічаю, що в нього навушник у вусі.

Даніель виїжджає на шосе. У дзеркалі помічаю, що позашляховик прямує за нами. Один удар, і моя голова зустрічається з панеллю. Перед очима пролітає гавань, будівлі, люди, і на декілька хвилин подумала, що і моє життя. Машину наздоганяють, ще декілька ударів, пострілів, і я розумію, що це все. У тіло боляче врізається скло. Тяжко дихати. Я заплющую очі й навіть не можу закричати. Машина на швидкості декілька разів перевертається. Паніка охоплює мене, разом із нею — страх та пекучий біль. Не знаю, скільки часу проходить, доки я змушую себе розплющити очі. У животі стирчить скло. Даніеля поряд немає. Хапаю повітря. По щоках течуть сльози. Чую нові постріли та крики людей.

— Даніелю! — кричу.

Намагаюся вибратися з машини. Хапаю те кляте скло та з усієї сили виймаю з живота. Кричу. Ридаю та, вхопивши свою куртку, прикладаю до живота. В голові пульсує страх, адреналін, ненависть до себе, до Карла та Джері, до всього світу. Коли перестаю чути постріли та крики, вилажу з машини. Чую, як хтось підходить до мене, але боюсь підняти очі.

— Міро! — голос Даніеля змушує підняти голову. Чоловік бере на руки та говорить далі: — Тримайся, маленька! Все буде добре!

Я повторюю його слова, але розумію, що нічого доброго вже не буде.

Даніель

Операція в клубі була зірвана. Карл Дагмар втік. Встигли перехопити товар у порті та затримати повірену людину Карла та інших його посіпак, у тому числі й Грега. Операцією займалася Ауріка, а я поспішив із малою в лікарню. Вперше так хвилювався за чиєсь життя. Вперше проклинав себе, що не зміг зупинити її, або ще краще, змусити повернутися на батьківщину. Тепер, за своєї дурості, вона лежить вся в крові, у цьому жахливому вбранні, а лікарі говорять, щоб я не переймався, що шанс є, та намагаються надати мені першу медичну допомогу.

— Кровотечу зупинили. Дівчині потрібний відпочинок, і, Даніелю, мені також потрібні її документи. Ми повинні дівчину оформити, — сказав знайомий лікар.

— Освальде, з документами може виникнути проблема, — чесно зізнаюся.

— Даніелю, тоді вранці варто забрати її. Я не зможу довгий час тримати дівчину в лікарні. Сам розумієш.

Киваю.

— Даніелю, їдь додому і відпочинь! Ти сам у жахливому вигляді, а завтра приїдеш і забереш... свою дівчину.

Знову киваю і понуро їду додому. По дорозі встигаю зателефонувати Ауріці. Нічого втішного, але разом із тим роботи також вистачає. Приїхавши додому, йду у ванну кімнату, приводжу себе в нормальний вигляд і, як тільки голова падає на подушку, відразу засинаю. Прокидаюся від телефонного дзвінка Ауріки. Жінка стурбована і питає, чи буду я сьогодні? Відповідь — ні! Мені сьогодні потрібно терміново забрати Мирославу, і в мене є рівно година до обходу лікарів.

Щоб не підставляти Освальда, я збираюся дуже швидко і мчу в лікарню. На порозі в лікарню мене вже чекає Освальд.

— Дівчина прокинулася, і перше, що вона запитала, — де ти!

Від його слів я трішки став веселішим, але розмови з нею також чекаю напружено. Освальд швидко розповів, що потрібно робити з раною, щоб скоріше загоїлася. Варто було мені зайти в палату, як я розтанув, ніби морозиво на сонці.

— Даніелю! — дівчина повільно встала та, підійшовши, притулилася. — Даніелю, я так хвилювалася за тебе. Коли прокинулася в лікарні, ледве з розуму не зійшла. Забери мене звідси. Я тебе благаю! — вона підняла голову та знову швидко почала говорити: — Я розумію, що не маю права в тебе щось просити, але забери мене звідси. Від мене і так багато проблем. Я не хочу, щоб лікар Освальд постраждав. І я хвилююся за Авалін.