Розділ 20

Я не запитувала Даніеля, куди ми їдемо. Від пережитого шоку, гніву, уколів та рани на животі я ніби провалилася в пекло, принаймні тоді я так вважала, і не думала, що я можу піти на ще один божевільний вчинок. Чоловік завіз мене в хостел, і я швидко зібрала речі. Кинула миттєвий погляд на Даніеля, він розмовляв по мобільному телефону. Дістала із шафи пістолет, замотаний у сорочку, і поклала його на низ сумки. Тоді я не думала, навіщо він мені! Але і не знала, як потім знадобиться.

— Я готова, — тихо промовила.

Чоловік виключив телефон, усміхнувся, забрав мою сумку і повідомив, що декілька днів я буду жити в нього. Від цієї новини мене сконфузило, адже я добре пам’ятала про поцілунок. Від згадки мої бліді щоки миттєво стали червоними.

— Можна я зателефоную Авалін? — опустивши очі, тихо запитала.

Даніель підійшов ближче, і я підняла голову. Він дістав мій розбитий мобільний телефон.

— Звичайно!

Я зателефонувала Авалін. Спочатку дівчина кричала, потім плакала у слухавку, а коли я сказала, що деякий час буду жити в Даніеля, вона з полегшенням зітхнула.

По приїзду додому Дана я все не наважувалась поговорити з ним, тому, щоб відволіктися, зателефонувала родині. Не встигла я з ними поговорити й декілька хвилин, як зв’язок був втрачений. Я із сумом зрозуміла, що гроші закінчилися. Перевела погляд на чоловіка, який мовчки готував щось на кухні, зітхнула. У голові вирували багато думок, а у душі непотрібних емоцій. Дан запросив до столу, я нарешті нормально поїла за весь цей час. Даніель не промовив ні слова, і цей факт мене ще більше напружив. Я мовчки пішла у ванну кімнату, через біль зняла бинт, так-сяк змила із себе бруд, одягнулася і повернулась у кімнату.

— Тобі потрібно забинтувати рану, — спокійно промовив.

— Я можу сама, — пошепки відповіла.

Дан повернув голову та гнівно поглянув. Не хотіла більше нервувати його, тому мовчки прилягла на ліжко. Варто було лише Даніелю доторкнутися до майки та підняти її, як я злякано запротестувала. Чоловік нахмурився.

— Коли ти мене цілувала, то не була такою!

Мої щоки знову палали. Даніель хмикнув та усміхнуся. Я розслабилася та дозволила йому підняти доверху майку. Його руки доторкнулися до живота, і я скривилася від болю.

— Вибач, — ніжно промовив Дан. — Розумію, що буде боляче, але терпи.

По щоках потекли небажані сльози. Ну що, сама винна, тепер терпи.

Руки Даніеля обережно та лагідно промили рану. Я зашарілася, як дівчинка. Весь цей час дивилася на нього та заспокоювала себе. Коли діло дійшло до бинтів, мені пройшлося підіймати спину. Усішка з обличчя чоловіка не сходила, і, коли нарешті процедура була завершена, Дан повільно наблизився до мене. Я, як злякана Бембі, широко відкрила очі та чекала, які його будуть наступні дії. Зоровий контакт не був втрачений навіть тоді, коли він губами доторкнувся до щоки, потім до скроні.

— Відпочивай!

Я закусила нижню губу.

— Поговоримо потім. Не хочу злитися та кричати на тебе, коли ти в такому становищі.

Даніель пішов на кухню, і лише зараз я знову почала дихати.
Дідько! Оце так сироти побігли по тілу, варто було йому лише доторкнутися. Закрила очі руками від сорому. Через кілька хвилин повільно піднялась із ліжка та пішла в засклену лоджію. Присіла на диван та обійняла себе руками. Ох, Міро, Міро, що ж ти робиш? І скільки ще ти будеш так ризикувати своїм життям? Скільки божевілля та ненависті витримаєш? Від поганих думок відвів Даніель. Його рука обережно доторкнулася плеча. Я підняла голову та усміхнулася. Він присів поруч, а я продовжувала дивитися на нього. Серце шаленіло від думки, що він знову врятував мене, що він поряд на відстані протягнутої руки. Я сама скоротила цю відстань і прилягла йому на плече. Чоловік взяв мої ноги та поклав на свої. Я всміхнулася й припала до його грудей. Даніель поцілував у скроню та промовив на вухо:

— Коли я тебе побачив у клубі, то сам хотів пристрелити. — Він стиснув моє плече. Я тим часом сиділа тихо та слухала його серцебиття. — Думав, що сам тебе приб’ю... потім... і ця думка ще й досі жевріє в мені.

Даніель засміявся. Я заплющила очі та видихнула. У Дана задзвенів телефон і вивів мене з приємного моменту. Чоловік взяв слухавку і через секунду встав і почав нервово ходити по лоджії.

— Гаразд. Я приїду... вже збираюся!

Дан повернувся до мене та знову нахмурився. Від одного його погляду зрозуміла, що знову щось трапилось.

Інстинкт самозахисту? Хто знає? Я не знаю. Це не про мене...

Моє божевілля та почуття помсти дійшло апогею, коли я дізналася від Даніеля, що Карл Дагмар знову втік. Це я у всьому винна! Лише я, і ніхто більше.

Коли Даніель поїхав у відділок, я швиденько зібралась, взяла пістолет та вирушила в клуб. Якщо Карл Дагмар знову втік, то поліція оточила все місто. Я повинна дібратися до нього перша і нарешті зробити цей клятий один постріл. Чому саме знову обрала клуб? Білявка адміністратор сама приведе мене до нього. Вона ж повинна знати, де її бос? Я дуже сильно надіялась на це. І знову повстає питання: де межа від ненависті до божевілля? І чи взагалі є вона?