Сьогодні клуб не працював. Я присіла на лавку та думала, чи правильно я все роблю? Можливо, та білявка навіть нічого і не знає? Але не одні лише сумніви роз’їдали моє серце. Якщо Даніель дізнається, він мені ніколи не вибачить. Однак, чи зможу я потім себе вибачити, що так і не поквиталася з тим негідником, який забрав два життя? Підняла очі до неба.
— Вероніко, я це зроблю не лише заради тебе та ненародженої дитини. Я повинна це зробити для нашої родини, — пошепки сказала.
Можливо, я себе таким чином виправдовую? Можливо, я дійсно вже з розуму зійшла? Схилилася на лавку та проводжала очима людей. Помітивши білявку, яка стрімко вибігла з клубу, я посміхнулася. Ну що ж, чудово!
«Мій останній шанс», — подумала про себе та поспішила за дівчиною.
Я почула звук сирен і швидко пішла в бік білявки. Якщо за нею приїхала поліція, потрібно поспішити. Витягнула пістолет та приклала його до спини білявки. Вона зойкнула.
— Знайшла ключі? — спокійно промовила.
— Що, що вам потрібно? Гроші? Я все віддам, тільки відпустіть мене!
— Швидко сідай у машину! — гаркнула та легко штовхнула пістолетом у спину.
Вона розблокувала машину та закинула чорну сумку на переднє сидіння. Тільки тоді, коли білявка присіла, я також сіла. Я відкрила чорну сумку та ахнула. Сумка була набита грошима.
— Поїхали, якщо не хочеш, щоб тебе затримали поліція.
Дівчина повернулася обличчям.
— Що тобі потрібно від мене? — глитаючи слова, запитала.
— Рушай! — наказала та приставила пістолет до її скроні.
Вона здала назад. Ми виїхали через чорний вихід клубу. Білявка зиркала на мене, але нічого не запитувала. Вчепилася за кермо та тяжко зітхала.
— Куди гроші відвозиш?
— Я, мені... в банк!
Я вигнула брови.
— Серйозно? — розсміялася. — Можливо, ти хотіла сказати, що везла ці гроші Дагмару?
— Звідки ти його знаєш? — тихо запитала.
— Ти дійсно хочеш почути правду? Тоді зупини машину на узбіччі!
Білявка кивнула.
— Мене звати Мирослава, ти можеш знати мене як Аманда. Прізвище моє Авраменко. Я молодша сестра Вероніки Авраменко. Знала таку?
Дівчина повернулась обличчям.
— Я знала Вероніку, — розгублено відповіла.
— Це добре, що ти її знала. Твій бос убив Вероніку, її дитину, а також він причетний до смерті Оллі.
Від почутого білявка роззявила рота в прямому сенсі цього слова.
— Якщо ти не хочеш стати співучасницею злочинів твого боса, то відвези мене до нього. Сама забирай гроші і з чистою совістю можеш полетіти на відпочинок, наприклад, Балі. Ти любиш море?
Я думала, що від моїх слів дівчина розридається. Я б сама, якщо чесно, ридала, якби до мене така навіжена підійшла та ще й погрожувала пістолетом, але на даний час я в ролі злодійки...
— Я тобі не вірю!
— Доки ми тут із тобою теревенимо, тебе вже шукає поліція, і твого боса також. Так що включи мізки й думай, як краще бути. Сісти разом із босом чи мати купу грошей і відпочивати та ніжитися на піску, біля океану.
— Мене вже допитали! Я не маю ніякого відношення до дій Карла! — зарепетувала дівчина.
— А гроші, — я стиснула сумку, яка була на колінах, — гроші кому везеш? Якщо ти не підвезеш мене до Карла, я тебе вб’ю! За смерть сестри, її дитини та смерть Оллі будеш відповідати ти! Так що вирішуй, негайно!
Дівчина почала скиглити й бісити мене.
— Гаразд, як тебе звати? — почала заспокоюватися я.
— Мілена, — через сльози ледве промовила.
— Мілено, Карл сам ховається чи зі своїми людьми?
— Сам!
— Мілено, ти ж не хочеш, щоб твої дії перекваліфікували?
— Тобто? Ти що верзеш? — крикнула білявка.
— Я б на твоєму місці тон розмови змінила, — гаркнула. — Ти знаєш, хто такий пособник? — мовчання. Я витримала паузу. — Мовчиш? Тоді послухай мене, дуже уважно! — потішило те, що у свій час вивчала кримінальне право і на одному подиху продовжила говорити. — Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину... далі продовжувати?
— Не потрібно! — викрикнула.
Ще декілька погроз, психологічний тиск, і чудова білявка Мілена погодилася підвезти до боса.
— Що ми будемо робити? — злякано запитала.
— Все дуже просто, ти йдеш зі мною. А потім — по ситуації. Чи ти думала, що я тобі повірю на слово?
Дівчина замовкла, лише натиснула на газ і, міцно тримаючи кермо, виїхала на порожню трасу.
Мобільний телефон декілька разів гудів. Я намагалася його ігнорувати. Ще один дзвінок, і знову від Даніеля. Зітхнула. Я повинна йому все розповісти, а там нехай сам вирішує. Як тільки я взяла слухавку, почула схвильований голос Дана.
#3045 в Сучасна проза
#1702 в Детектив/Трилер
#689 в Детектив
сильна героїня, вбивство та розслідування, драма ніжність кохання
Відредаговано: 04.02.2021