Розділ 26

Ще через декілька тижнів мені зателефонував Владислав Геннадійович та повідомив, що чекає мене в Копенгагені.

— Мирославо, питання зі спадщиною майже вирішено, залишилися ще маленькі юридичні нюанси, але я б тобі рекомендував офіційно працевлаштуватися. — Я уважно слухала його, але разом із тим перспектива повернення виглядала мені так собі. — Я вирішив, що ти будеш працювати під моїм керівництвом у посольстві. Звичайно, що тобі вирішувати, але від такої пропозиції, дорогенька, другий раз не відмовляються!

— У мене є час подумати?

Владислав Геннадійович засміявся у слухавку.

— Звичайно! Завтра чекаю відповідь. Марті Петрівні та моєму любому другові та наставнику В’ячеславу Івановичу вітання.

— Дякую вам. Обов’язково передам.

У кімнату постукала бабуся. Я розповіла їй про розмову з Владиславом Геннадійовичем. Бабуся обійняла мене та, взявши за руку, промовила:

— Я бачу, що Данія не покидає тебе. Чи, можливо, хтось так часто там думає про тебе?

Від її слів щоки налилися рум’янцем. Згадала про Даніеля та зітхнула.

— Я права? — бабуся засміялась.

— Ну, частково права! — зізналась. — Але я дещо погане зробила, тепер не знаю, як буду себе поводити, коли його зустріну.

Бабуся поцілувала в щоку.

— Моя люба, все налагодиться. Не думай про наслідки та проблеми. Якщо той чоловік — твоя доля, він обов’язково зрозуміє та підтримає тебе, повір моєму досвіду. Ти молода, вродлива та розумна дівчинка. Ти повинна жити своїм життям! Якщо дійсно хочеш, то, звичайно, відлітай. Ми зробили велику помилку, що у свій час не підтримали Вероніку.

Слова бабусі розчулили мене. Я міцно обійняла її, поцілувавши в щічку, накинула шкіряну куртку, швиденько взула кросівки й вибігла з будинку.

— Олю, привіт. Зможеш забрати мене через дві години з Байкового кладовища? — захекавшись, швидко мовила.

Оля декілька хвилин мовчала.

— Так-к! Міро, що трапилось?

— Нічого, Оленько. Дякую, люба.

Я вимкнула мобільний телефон та поспішила в метро. В переході купила улюблені квіти Вероніки, білі троянди, і вже через пів години прийшла на кладовище.

— Привіт, моя люба сестричко. Я дуже сумую за тобою. — Я дивилася на її усміхнене обличчя на фото, і було відчуття, ніби вона поряд. — Хочу зізнатися, що ледве не вбила Джері й Дагмара. Я була готова зробити один постріл, а зараз... у душі ніби все перевернулося. Я заплуталася. Ще дещо скажу досить важливе: я познайомилася з твоїм другом у Данії. — Усміхнулася від думки про Даніеля. — І, Ніко, я сумую також за ним. Не знаю, що це зі мною відбувається! — вдихнула свіже, осіннє повітря на повні груди. — У мене склалося таке відчуття, що ти хотіла нас познайомити! — через хвилину по щоках потекли сльози. — Дуже шкода, що саме при таких жахливих обставинах ми познайомилися! Ніко, я так і не змогла сказати правду родині про твою вагітність. — Нижню губу кусала до крові. — Розумію, що вони повинні знати правду, але боюся, що від цієї правди їхні серця не витримають! Тому я зберігаю цю таємницю глибоко в серці, як якнайцінніший скарб.

Позаду почула кроки й оглянулася. Поряд нікого не було. Піднявся вітер, і мені стало лячно. Я ще декілька секунд сиділа біля могили сестри, доки не підійшла Ольга.

— Міро, якщо потрібно, я почекаю тебе!

Повернулась до Олі та подякувала їй.

— Мені запропонували роботу в Копенгагені. — Я дивилась на фото Ніки й ніби чекала її відповіді. — Я вирішила, що все ж таки погоджуся на цю пропозицію.

Витерла сльози та повільно пішла до виходу, де мене вже чекала Оля.

— Як ти? — запитала подруга та обійняла.

— Не знаю, чесно скажу. Тяжко... неприємно, але на душі спокійно! Дивні якісь відчуття.

— Поїхали?

— Так!

Я сіла в машину і сказала Олі, що прийняла рішення повернутися в Данію. На цей раз з іншої причині.

— Твою причину випадково звати Даніель? — підморгнула Оля.

— Причину звати — робота!

— Ну, ну... поживемо, побачимо!

Все так відбулося стрімко та неочікувано, що я відразу не змогла увійти в новий життєвий темп та все осмислити. Перша робота і така відповідальна. Нові знайомства. Службове житло. Отримала документи на квартиру Вероніки, але ще не наважувалася туди переїхати. Через два тижні після приїзду знайшла час, щоб навідатися в кав’ярню до Авалін. Рудоволоса дівчина настільки була заклопотаною, що відразу не помітила мене. Коли нарешті вона поглянула в мою сторону, то декілька хвилин стояла, ніби вкопана. Я всміхнулася та підійшла ближче. Від емоцій Авалін закричала та швидко вибігла й накинулася з обіймами.

— Ти повернулась назавжди? — емоційно промовила дівчина.

— Не знаю, чи назавжди, — засміялася. — Але, як бачиш, повернулася!

Авалін приготувала неймовірно смачне какао. Години швидко спливали, і вже час було йти у своє тимчасове помешкання.