Розділ 30

Все відбулось так швидко, що сама не могла зрозуміти, як моє тіло моментально відреагувало. Я не відчувала біль, він не блокував мої рухи, адже страх за життя Даніеля змусив мене піднятися. Бачила, як Дан намагався встати, тримаючи закривавлену руку на плечі.

— Привіт, Даніелю! — сказав чоловік та наставив дуло пістолета до скроні Дана.

У голові гуділо, чула крик перехожих людей. Де тільки сили беруться, але я відштовхую чоловіка, і ми падаємо разом. Зброя вилетіла з рук нападника. Помічаю, що Даніель намагається встати.

— Міро, тікай! — кричить Дан.

Розгніваний нападник здавлює моє горло. Я хриплю та намагаюся боротися. По щоках стікають сльози.

— Твоя сестра дурепа, що не погодилася на наші умови! — кричить чоловік.

— Грегу, відпусти її! — чую голос Даніеля.

Нападник відпускає мене та завдає удар Дану. Я не можу встати. Ридаю, прошу допомоги. Люди бояться підходити й тікають по домівках. Через пелену сліз не можу зрозуміти, що робити? Піднімаючись, бачу, як чоловіки б’ють один одного. Чую звук сирен, із полегшенням зітхаю, але разом із цим розумію, що вони можуть не встигнути. Повертаю голову, бачу пістолет на землі. Хапаю його двома руками та цілюся в нападника. Один постріл. Чоловік падає на землю!

— Сука! — ричить Грег.

Я прострелила йому ногу. Біжу до Дана, мене починають відтягувати від нього. Кричу і не можу зрозуміти, що відбувається. Бачу, як на руки Грега одягають наручники. Біля мене поліцейські, щось питають, а я лише хочу вирватися та дізнатись, як Даніель. Приїздить швидка. Метушня не лише на вулиці, але і в моїй голові.

— Скажіть, що з ним?

— Відпустіть дівчину! — до мене підходить жінка, колега Даніеля. — Міро, з ним все буде добре!

Жінка обіймає мене за плечі, щось подовжує говорити далі, але я вже не чую і не розумію її слів. У лікарні мені надають першу медичну допомогу. Коли шок пройшов, а залишилися лише одні сльози, відчуваю, як тіло болить, ниє. Від хвилювання я не можу прийти до тями, весь час ридаю. Думала, що всі сльози виплакала, коли втратила Ніку... але ні!

— Міро, не хвилюйся так! — втішає Ауріка, а мені від її слів ще більше ридати хочеться.

Вона кладе мою голову собі на ноги, гладить волосся. Відчуття, що поряд Вероніка, яка також так турботливо заспокоювала мене.

— Дану зроблять операцію, і все буде добре!

Я схлипую.

— Ауріко, я не переживу, якщо він...

Далі не можу договорити. Закриваю очі руками й знову плачу.