День 27 ( 15.07)

Вчора я ще хотіла продовжити писати ввечері, але з тим Андрієм про все забулась. І уявляєте, я пишу про це не з докором  до нього, а навпаки. Ми провели чудовий вечір вдвох, або я тішу себе ілюзіями або в нас нарешті все налагодилось.

Але я перечитувала запис вчора і зрозуміла, що досить поверхнево написала про його родину. Тож детальніша інформація в студію J. А  забулась я  сказати про головне, вони дуже заможні. І, як показала практика Андрія від розкоші можна відучити, але це дуже нелегко. Вони нам не допомагають і жити нам в принципі нормально. Але першим часом, як ми з’їхались,  він був дуже вибагливий в їжі, здається, взагалі не знав, що треба за собою прибирати, що ніхто за нього це не зробить. Зараз все набагато краще в цьому плані, з чого можна зробити висновок, що я добре на нього впливаю. Думаю,   у нього просто  не було життя в гуртожитку! Там би його навчили. Тай всі роки в університеті він прожив з батьками. Ох, мій Андрій, ще та дитина. Хоча він має одну чудову рису : вміти забалакувати кого завгодно, крім мене звісно. Мабуть тому в нього і дуже багато друзів. Хоча з більшістю з них, я взагалі не бачусь і не спілкуюсь. Мені здається, батьки його оберігали до певного часу, а зараз відпустили. Шкода тільки, що вони не бачать поруч з ним мене.

Добре, не треба про погане, перейду до подій дня сьогоднішнього. Там  в принципі нема особливо про що розказувати. Але я така щаслива , що сьогодні п’ятниця. Давненько я її так не чекала. О, ще мене знову, ледь не звільнили. Ох, колись це певно станеться. Я здала на перевірку текст директорці(ох коли це вже закінчиться)  і вона не знайшла дві сторінки в ворді. Почала мене звинувачувати, що я їх видалила з необережності. Але виявилось, що це зробила вона, бо в  моєму файлі все було в порядку. Я ледве себе стримувала, і намагалась не дратуватись понад міру. 

Після того, як та «сцена» закінчилась, я собі вирішила, якщо пройду в 3 тур звільнюсь і буде, як буде. Принаймні я буду віддавати всі свої сили, щоб стати ведучою ранкового шоу, а не чахнути за ноутбуком в офісі. Але чекати результатів аж 6 днів… Ну от, як це витримати!? Єдине, що мене стримує- це колектив, він справді хороший і розвивати зв'язок з такими людьми справді шкода. Але може якось вдасться і далі підтримувати дружні стосунки.

Мені 23 і я зрозуміла, що років з 3 вже не заводила нових друзів. Так,  у мене чудові одногрупниці, які і є моїми кращими подружками, у мене не було потреби, але все таки. По факту, на підробітках я або взагалі не контактувала близько з людьми або підтримувала суто ділові стосунки. Висновок, чим далі, тим друзів заводити справді важче, але…і потреба в тих друзях теж менша. Не знаю, може це і не так, але це МОЯ суб’єктивна думка, і  принаймні поки що вона саме така.

А ще я знаю одне, без своїх дівчаток я б не змогла. Вони стільки разів були поруч в потрібний момент, стільки разів дарували мені щасливі моменти – словами не передати, як я їх люблю. Певно я так сильно їх ціную, бо  мала період життя( декілька класів середньої школи), коли взагалі не мала друзів. На щастя,  мене врятував вимушений переїзд і зміна школи. В новому колективі все пішло зовсім по іншому. Але , як мінімум, я засвоїла урок: якщо тобі погано з людьми, з якими ти разом майже щодня – просто відпускай таких людей, не бійся йти до нових . «Свої» точно знайдуться. Ой, щось мене на філософію потягнуло. Сьогодні п’ятниця, подружки влаштовують вечір без чоловіків. І мені вже пора б почати збиратися.