День 32 (20.07)

Ой, який тяжкий видався день. І морально, і фізично.   Спокійно я пропрацювала аж до обіду. Потім пішли з колегами в кафе пообідати і дорогою назад я розповіла їм про все. Настя попередила, що крику буде багато. Але до цього я була готова. А Ліда і Люда порадили купити цукерок, щоб придобрити начальницю, але це вже трохи застарілі методи, тим паче нікого  задобрювати я не хотіла.

О третій  годині я,   постукавши в кабінет до директорки, зайшла. Вона ще до початку розмови здавалась роздратованою чимось. Але я зібралась і випалила все, і про відпустку, і про те, що мені морально важко, і навіть про сидячий вид роботи. Вона попросила перейти ближче до справи, і я запитала на пряму чи вона мене відпустить. Очі начальниці збільшились, мабуть, у двічі. І я дізналась, що я найбільша нахаба, яка у неї коли-небудь працювала, ну і ще декілька не дуже приємних речей.  Я все вислухала і запитала чи мені писати заяву про звільнення.  Вона  фиркнула, що якщо вже я така самовпевнена, то сама хай вирішую робити це чи ні. Я взяла листок, ручку і все написала. 2 тижні відпрацювання за законом мене не хвилювали. Я пішла в бухгалтерію і сказала попросили нарахувати мені зароблене.

До речі, це мій антирекорд – рівно тиждень протрималась. Вже о 16  знову була офіційно безробітна.

Далі я прощалась з колегами, ми ледь не плакали, бо встигли здружитись за такий короткий проміжок часу. Настя навіть образилась, бо думала, що нарешті знайде подружку на роботі, а тут таке.

Що ж тоді, я була цілком задоволена своїм рішенням. Але вдома  емоції втихли і я зрозуміла, що врешті решт втнула. А ще подзвонила мамі запитати як в неї справи, зізналась, що звільнилась і ми ледь не посварились. Сказала, що я не права, що надмірно емоційна і ще дуже багато всього «приємного» для вуха. Я агакала, а як закінчили говорити, розплакалась.  Не хотілось нічого, бо я зайшла в глухий кут. Врешті втупилась в серіал, дивилась поки не прийшов Андрій і не почав кричати, де його вечеря, я відгаркувалась, щоб сам собі приготував, він запитав причину моєї хандри і я випалила усе ще і йому. Він образився, що з ним не порадилась, а ще додав, що дарма. Але це моє життя і мені одній і вирішувати! А словами: «може ще не пізно вибачитись» він мене ледь не довів до сказу. Бо якщо я вибачусь і мене приймуть назад, то  я не поїду в відпуску, а таким я жертвувати не готова, бо нема заради чого. Нічого по приїзду займусь пошуками нових вакансій, тим паче, можливо ще кастинг пройду. Ох, точно вже ж мали прийти результати 2 туру  на пошту. Піду гляну.

Я пройшла!!! Поганого настрою ніби й не було. Значить я все зробила правильно. Тепер треба брати з собою ноутбук і перевірити чи в готелі є WAY-FAY, хоча я не правильно сказала : ми будемо жити в двох поверховому будиночку, з 4 кімнат і вітальні, який знаходиться  за 500 метрів від моря. Це  приватний сектор , тож переживати за інтернет справді є чого . Зараз допишу і подзвоню власниці.

Ми їдемо в «Кароліну», як кажуть місцеві мешканці. Невеличке село біля Затоки, зате море в сто  разів чистіше і людей менше. Останній раз я  там була з батьками, коли мені було 16, і тоді нам ця місцина нагадала Крим. А про нього в мене дуже хороші, чудові, але тепер вже болючі спогади.  У нас була сімейна традиція : щоліта ми їхали мінімум на два тижні на півострів, в кожній місцині бували по два рази, а вже на 3 рік змінювали геолокацію. За татовим планом я мала б побачити його весь  десь до 20, але судилось інакше. Я була дитиною, і спогадів в мене не багато, але вони прекрасні. Так хочеться повернутись в ті часи хоча б на трошечки. Знаю, це болюча тема, просто кожного разу як я обираю путівку на море чи навіть просто думаю про відпочиноу  першим на думку приходить саме півострів.

Але Кароліно- Бугаз теж непоганий варіант. Пам’ятаю, як ми вперше приїхали і потрапила на пляж де людей з 20, немає навіть роздягалень і туалетів. Бачили б ви наші очі. А море яке чисте. От перевірю, що ж змінилось за 8 років.