день 53( 10.08)

Вчора о 10 вечора мені подзвонила Кіра з нав’язливою ідеєю з’їсти піцу в неї вдома.  На щастя, живе вона всього за 10 хвилин пішки від мене. Спочатку я відмовилась, бо мою хандру ніхто не скасовував,  але після довгих вмовлянь я таки зібралась за 5 хвилин і о 22:30 була вже в неї.  Максим був у відрядженні, то ж ми провели повністю дівчачий вечір. Я їй розказала про всі свої переживання і ми так заговорились, що не помітили, як бамкнуло за 2.  Я пішла з дому не сказавши куди, до речі, вночі в мене прокинулась совість, тож я написала Андрію, що в Кіри  та залишусь тут  на ніч. Не знаю, як він відреагував, але другу ніч ділити ковдри і хто буде спати в вітальні я б не витримала.

Так от Кіра порадила мені поїхати на трохи до батьків, щоб ми на відстані трохи охололи одне від одного, а по моєму приїзду поговорили. Я так і роблю. Вже замовила квиток, їду через 3 години, написала записку Андрію про це, зібрала речі. Зараз куплю якогось смаколика Пончику – «моєму»  коту, який з народження живе з батьками. Здається, я вже про нього розказувала, але додам, що я ще та дитина і  від очей будь- якого пухнастого створіння моє серце тане. Просто у нас з Пончиком є традиція, завжди як я приїжджаю , даю щось смачненьке, тож її не можна порушувати без причини. А ще я тільки, що порахувала і зрозуміла, що йому вже більше 9 років. Оце час летить, не те слово.

Ох, якби я мала можливість я б і тут завела собі б пухнастий комочок, але це не реально, адже Андрій категорично проти. Я вже ніби з цим змирилась… Але оця його фразу, коли будемо мати дім, може заведемо собаку, мене вбиває. Бо дому по факту може й не буде, для чого себе в такому обмежувати. Не любить він тварин, навіть Пончик –найбільший добряк, якого я бачила, завжди на нього шипить.

О забула розказати, сьогодні мене розбудив у Кіри телефонний дзвінок. Дзвонила сестра Андрія –Настя. Дитина просила допомогти, у неї по переду вступний рік і баталії з батьками. Вони не  дають обрати їй професію, яку вона хоче, вже навіть репетиторів найняли, на спеціальність , яку самі ж вибрали. А дівчинка марить художнім училищем, дуже гарно малює… Шкода дитину. Дуже. Але я не знаю чим допомогти. От просто не знаю. По- перше, вона дійсно має шанс стати талановитою художницею, у неї всі задатки, і так я знаю, що на художника можна і не вчитись, проте, там їй дадуть базу з мистецтва, а не будуть забивати мозок юриспронденцією.  Якби я мала можливість, то б  знайшла для неї якусь школу закордоном, але їй нема 18 треба дозвіл батьків, я вже мовчу про гроші.

Взагалі мені так соромно за себе. Бо я говорила те що мушу, а не те що справді думаю. Наприклад: «поговори ще раз з мамою, коли в неї буде настрій» Я ж то розумію, що це не подіє, але сказати: « спробуй обманути батьків і ходи до інших викладачів» я не можу. Хоча впевнена, що це більш дієво. Коротше кажучи, ми дійшли до висновку, що вона таки спробує ще раз  спокійно поговорити з мамою сьогодні, а завтра, вже мені подзвонить. Типу, якщо не піде на компроміс, будемо діяти за планом «Б», якого в мене нема, зате є аж приблизно 12 годин, щоб придумати.

Просто, якщо вступати закордон на безкоштовне навчання, треба здавати іспити і до них готуватись. А я не хочу, щоб вона цілий рік жила в тотальній брехні і ще переживала за те, щоб мама десь не дізналась, що вона змінила репетитора. А якби вона запропонувала компроміс? Готуватись до іспитів і туди і туди. Але, якщо вступить на бюджет на спеціальність мрії, то поїде туди на очне навчання, а на юриста піде на заочне. Поки це краще, що спадало на думку.

Але повернусь до себе. Я вже не можу, так цікаво, який же там буде мій  партнер. Хочеться, щоб був приємним, веселим, щоб у кадрі з ним було комфортно і ще багато всього. Хоча можливо ми з ним будемо працювати всього раз.

 Але помріяла і досить, я в батьків всього на 2 дні, треба побути з ними, та й з подружкою маємо ввечері зустрітись. Ну все побігла.