День 68 (27.08)

Днів стає все менше і менше,  а нервових клітин, які вже не відновиш все більше і більше.  Всі на нервах, наше спілкування  схоже на один крик! Але мені якось як черепасі…сховалась в панцир та й все. Хвилювання до мене доходить як правило вже після того, як подія сталась. Така в мене натура і інколи це навіть грає на руку. А ще я сьогодні встала без будильника, а отже, підйом о 7 став вже звичкою. Я навіть снідати вже можу в таку рань,  хоча ще днів 5 тому нічого в себе засунути не могла. А ще я,  як правило,  ходжу пішки, бо в метро не залізиш. Ну о 5 воно взагалі ще не працює, то ж звикаю так сказати.  Коротше кажучи : всім рекомендую!

А ще в мене таке відчуття зранку було: зайшла в офіс, зі всіма привіталась, посміхнулась тисячу разів, з кимось обмінялась неприязними поглядами і таке враження ніби додому прийшла. Значить я на своєму місці!

До речі, в дома я такого не відчуваю. Тільки самотність. Так хочеться, щоб хтось чекав тут, щоб комусь я була потрібна. І я вже давно думаю про домашню тваринку. Може варто наважитись!?  Дитяча мрія про собаку поки почекає . Бо 50 кілограмам буде тіснувато в моїй однушці. Але коли я куплю будинок обов’язково заведу собі Чау чау.

Кролики, рибки і хом’яки явно не для мого віку. Та й живуть ці тварини не довго,  не хочу  через два роки, а то й раніше плакати.  Веду я до того, що дуже хочу завести Кота. Так, формально він у мене є. Ну Пончик, який живе у бабусі. Але ж другу дитину заводять,  а що кота не можна другого?  Любити я його від того не перестану, надіюсь і він мене теж,  і взагалі сам винен, що не хоче переїжджати від батьків J. Точніше це вони не хочуть.

Короче!  Тут ще й такий щасливий збіг обставини в Мартиної киці скоро будуть котенятка. Впевнена, що вони згодять віддати мені одного. Тай скоро це дійсно скоро буквально з дня на день.  Здається, у них шотланка. Але мені якось все одно на породи. Навіть дворовий і що. Люди ж  не діляться на такі типи і їх не дискрімінують за цінами. Хоча діляться. Але то вже таке. Ну все я загорілась. Пішла дзвонити Марті.

2 години по тому!

Вони вже народились!  Минулої ночі.  Певно – це доля.  Киця у них справді шотланка, а тато не відомий, просто живуть у приватному будинку, і не пильнують це діло. Менше з тим. Мені вже дуже цікаво, які вони. Домовились так: я приїду подивитись на них десь через два тижні, кошата вже якраз підростуть і всяке таке, і якщо хтось з малюків западе в душу заберу собі, звичайно коли підросте.

Ще один привід парадіти, що ми не разом з  Андрієм, бо він ні за що б не дозволив завести кошеня. Як згадаю як він Пончика  недолюблював. Одного разу копнув його ногою просто за те, що він прийшов поластитись. До речі, забула розказати,  що зранку говорила з Настею. Не довго, бо в мене робота,  але все ж таки. Вчора у них була звана сімейна вечеря, всі думали, що прийдемо МИ,  а прийшов Андрій з Оленою. Що не можна було елементарно попередити батьків? Але це суто його справа. Настя каже : захотів вистрелити одразу у двох горобців, щоб зекономити час і не акцентувати увагу на нашому розставані. Ну, що тут сказати…

Поки що його батьки вважають, що я була кращою кандидатурою. Як мінімум соціолог масових комунікацій звучить куди краще за секретаря.  Тай історія знайомства і кохання теж виграє з рахунком в два нуль в мою користь. Отак от… Мені лестило. Але злість, розчарування,  біль теж були присутні. Наприклад, я досі не зрозуміла в голові, що приходжу в дім, куди більше ніхто не прийде, що можу готувати кашу на одну себе,  а не на двох. Так, позитив включись!!! Це просто чорна смуга,  а потім обов’язково буде біла. Я  саме себе на постраждати налаштовую. Ох в студію зайшла «філософія» я спати.