День 72(30.08)

Ще один день минув. І за кілька хвилин 12, але я не ляжу поки не допишу.  Хочу описати все зі свіжими емоціями.  Ми так добре посиділи з дівчатами. Тільки нас 5 і Сара  по відеочаті, як в студентські роки повернулися.  Така ностальгія. Згадували наші пригоди – як у нас був дефіцит картоплі і дуже хотілось і ми позичили в одного хлопця в обмін, що посмажимо і йому цілу пательню. Ми так захопились, що перечистили десь пів мішка і їв весь поверх.  А ми цю картоплю ще й повертали, як батьки передали свою.  Як гуляли по нічному місту. Як їздили одна до одної в гості.  О я була ще тим екскурсоводом.  Бо намагалась показати все, зводити і туди і сюди. Дівки повертались додому з кріпатурою.  Втомлені, зате під враженням. А ще ми завжди  сідали за одну і ту саму довгу парту на лекціях.  І викладачі вже так до того звикли, що якщо раптом однієї з нас не було, вона зауважували, що щось не те.

Вже ніколи не буде так,  як мінімум тому, що ми виросли.  Але раптом буде ще краще? В мене сьогодні надто оптимістичний настрій, так сказати на майбутнє… Але треба вертатись до реальності, і з недавніх пір мене почало дуже напружувати те, що я надто залежу від інших. Тільки опиняюсь на єдині з собою, одразу відчуваю себе мега самотньою, а це ненормально.  От навіть зараз, точніше перед  тим як сіла писати… ходила по хаті і думала, що взагалі нікому не потрібна в цьому світі, ледь не плакала і ледь взяла себе в руки. Бо моє життя в першу чергу цінне мені самій!

Раніше мене частенько накривало, але останніх два роки взагалі ні. І тепер знов… Може у когось з подружок з’явиться на мене час…завтра…Ми і так сьогодні бачились.

Або поїхати до батьків. Але зараз надто велика загруженість на роботі.

Залишається тільки ввімкнути яку – небудь мелодраму і плакати від неї, а не від себе. Нічого страшного, що рано вставати. О завтра останній день літа, можна зустріти його з якимось смаколиком, але де його взяти.