День 80 (17.09)

Ну нарешті настала і пройшла така довгождана п’ятниця. Вона реально пройшла так швидко, що я не зовсім розуміла що і за чим.  До речі, сценарій телепередачі нам завжди присилають ввечері перед ефіром, тож все відомо заздагідь. Але гість – це річ, слова до якої не можна передбачити і завчити. Комунікація лежить на імпровізації, тож як тільки він зайшов в кадр особисто я дуже напружилась.  У мене були  підготовлені запитання, але він, здається, був не в гуморі і відповідав сухо і стисло, розмова взагалі не зав’язувалась. І жарти Сашині він не сприймав. А один про тренерів взагалі сприйняв на свій рахунок. В середу в відеозаписі він був ну зовсім іншим.

Я ніби і розуміла, що справа в тому, що він дуже хвилюється і боїться сказати не те, але що з цим робити поняття не мала.

Це виглядала так:

• Сергію, можете назвати порт своїм життям?
• Так, однозначно так
• А скільки років ви вже у ньому.
• З восьми.

Жодної розлогої відповіді… Я вже під кінець себе накрутила, що може він так відповідав, бо ми погані ведучі, не сподобались йому, або ж його примусили сюди прийти і він ЦАП- відбувайло. 

Але найбільше мені зараз смішно не з цього. Коли ефір закінчився і камери вимкнулися  перше, що він запитав, чи не спаплюжив він нам ефір і чи нормально він себе вів в кадрі. Тобто це реально виявилось перехвилювання, яке ми не змогли направити в потрібне русло. Сенс казати правду був просто відсутній, і ми відповіли, що все ок. Нащо людині псувати настрій. 
Тим паче ту годину, які він переодягався,  знімавав всі петлі і мікрофони,  він був таким душевним, розповідав нам стільки історій, і веселих і ні, про спорт, роботу, травму і маленького сина, який на його думку «прийшов» до нього на старості літ. Йому 47. А малому скоро буде рік. От чому про це не можна було розказати в ефірі?

В загалі на телебаченні розділяють два типи людей. Тих ,  які придатні для камери і ні.  Моя артистичність частково розвивалась з дитинства, хоча я не обирала складні ролі на святах у школі, а вибирала бути ведучою, все одно, принаймні у мене немає страху до публіки, ну як, спірне питання, але про це не будемо.

До речі, шкільного театру в моїй школі не було, але щороку кожному класу давали вести якесь свято, а завжди була тим добровольцем, який горів цим і чекав. А в 10 і 11 класі там свої привілеї. Новий Рік і зустріч випускників -  дні, які я певно запам’ятаю на все життя.  Зустріч випускників ще й тим, що я на нього не потрапила, бо за два дні до свята захворіла, температура 39, батьки навіть швидку викликали, бо не могли збити. А мої шукали нову людину на мої слова і все перевлаштовували. Хоча я так хотіла піти. Навіть температура і головний біль не заважали мені сваритись стосовно цього з мамою. Школо, ти вже так давно була, тільки що відчула себе старою. До речі, лікарі тоді констатували запалення легень у мене.

А от на Новий рік у 10 класі я кайфанула по повній. Ми  придумали власний  новорічний мотив мультика «Руслан і Людмила» для діток. Він тоді був на піку популярності, тож діти були в великому захоплені, я б сказала пищали від задоволення.  Так, от на те свято мене примусили грати одну з головних ролей – принцеси Людмили, так як я написала істотну частину тексту. От нарешті я дійшла до того моменту про який я хотіла розказати. У мене не виходило! Тобто я не могла видати потрібних від мене емоцій, була зжата і налякана від думки скільки очей на мене будуть дивитись. Звичайно,  це не нікого не радувало, мене сварили ще й дуже на кожній репетиції,думка відмовитись мені не приходила, а от викладачам так, але на щастя дали мені час.  Перші два концерти з 8 для мене були провальними, дітям взагалі не «зайшла» моя головна героїня, зі мною навіть не фотографувались. А ось на третій я перестала боятись бути смішною,  мені якось в одну мить стало все одно, я грала мімікою, махала руками, переживала ситуацію головної героїні у себе в душі  не чекаючи похвали як минулі два дні. І тут ні з того ні з сього, після свята мені зробили комплімети. Слова:  «З тебе буде гарний артист, молодець», - я пам’ятаю і досі. Сказала, що дуже класно. У мене був шок! Але якби  кожен бував у такій ситуації як я, то теж би себе переборов, тож  я ні краплини пана Сергія не засуджую. До речі, багато людей думає, що артистизм повинен бути тільки у акторів, ох, якби він був у всіх, то жити було б набагато веселіше. Згодна спірне питання.

Але  особисто мені гіперболізувати емоції важкувато, здається, що всі будуть сміятись, хоча ці мої емоції мені зрозумілі, а іншим вони повинні бути чіткими. Хоча якщо над собою попрацювати будь – що в цьому житті вийде. Це як з фігурою. О напишу ще свої думки з цієї теми.

 Так, так, та я і не думаю зупинятись. Натхнення така справа. 

У мене генетично закладені дві протилежності худорба у маминій сім’ї та  пишна краса у всіх жінок в татовій. Вийшло щось середнє, але ох, скільки в дитинстві було комплекси за ляшки трохи більші, ніж в худорлявих дівчат. Що я робила? Працювала над цим – займалась спортом, старалась рахувати калорії, хоч і не завжди вдало, солодке, тож я полюбляю. До речі, вчора Саша приніс велику шоколадку,  сестра була у Франції і навезла, а він вирішив вгостити і нас, словами не передати яка вона була смачна, але я старалась не видати свою скрутну ситуацію і обмежилась одним шматочком.

Щось в телефоні бемкнуло. Пошта? Хвилину:

Не знаю радіти чи плакати, але мені взяли на переклади і вже навіть прислали перший текст! Англійська зе бест. Емоції переповнюють! Я зробила це! Хоча де взяти вільний час? Нічого один переклад – 500 грн, про що я говорю. Правда там аж 10 сторінок А4. Але якщо виконувати по одному в день, то вже через тиждень я зможу віддати борг Соні, а далі і солоденьке нарешті куплю.

Але якщо чесно, то я дуже не хочу. На роботі витрачаю дуже багато енергії, і де візьму її ще на це просто не знаю… У мене з радостей лишився повноцінний сон і то не щодня, а раз в два тижні. Тепер ще й його не буде… Мені просто треба понити… Вже сумую за вечорами, коли я вмикала якиїсь фільм і просто валялась у ліжку. Все зібралась, паночко! Ти зможеш! Ти сильна! –ну як я цього не скажу, то ніхто не скаже.  Це задля мого ж майбутнього. Все пішла я далі нити собі під ніс, але вже не в письмовій формі.