День 87 ( 24.09)

 Я зранку зібралась з силами  і таки поїхала до батьків. Але мій моральний стан ні на краплину не покращився, навіть навпаки…

Я розсварились  з батьками, дійшло до того, що я навіть за стіл святковий не сіла. Ну вони його навіть не накривали.

Хоча починалось все ще терпимо, тато забрав мене машиною з вокзалу, жартував, потім зрозумів, що я десь «далеко» і просто розказував про те, як в них справи. Вдома мама почала розпитувати, щ і як пройшло вчора, а я не мала, що сказати. Розмова не клеїлась. Пішли снідати і там мама запитала, чому не приїхав Андрій. Я нарешті розказала правду.

На їхню думку в розриві вина я і тільки я. Ну клас, чудово! Ще тему роботи зачіпили. Тато почав критикувати мене , сказав, що я дуже схожа на робота, я в сльозах вибігла з кухні, одягнулась, і тоді ще й з квартири. Грошей встигла  хапнути небагато, але на автобус до бабусі  в село вистачило.  Застала її, коли вона вже виходила з дому, щоб їхати до мене в місто «на посиденьки». Обійняла і одразу ж почала плакати. Бабусі взагалі нічого не розуміла.

Вона єдина з усіх людей на землі, яка знає, коли мене чіпати, а коли ні, я виплакалась, вона поклала мене на ліжко, вкрила пледом і я задрімала. Вже потім я розказала їй все, що відбувалось – свою версію подій (мама мала іншу).

Я поспала з добрих дві годину, ще годину лежала в думках і  дивилась в стіну. Мені не полегшало!  Стільки негативних емоцій за раз я давно не відчувала.  Хочу щоб це все закінчилось. Чим швидше. Нащо мені таке життя! Краще вже в тому потойбічі... Окей, просто щоб на дворі потемніло, бабуся лягла спати і не переживала за отаку мене.

Ніколи не думала, що «відсвяткую» свої 24 отак! Трохи соромно.