День 91 (28.09)

Так довго я ще ніколи не плакала. Ранок пройшов без мого керівництва, встала, поїхала на роботу, відвела машинально шоу і при першій можливості змилась додому.  Ще нараду невеличку мусіла відбути, але я була настільки  в собі, що не запам’ятала нічого. До речі, крім Саші, ніхто особливо нічого не помітив. Він запитував що зі мною, але я зрозуміло відповіла, що зі мною все добре. Хоча він цю відповідь не сприйняв за чесну і коли я йшла додому наздогнав, став переді мною, почав дивитись прямо в очі і сказав «Бігом розказуй» Відповідь на це питання так і не отримав, бо я мовчала-  мовчала, а потім розплакалась. Він взяв мене за руку, посадив в автомобіль (його), дав мені виплакатись, здається пройшла вічність поки я більш-менш заспокоїлась, потім ми без слів вийшли з авто і пішли бродити по місту, мовчки, саме цього мені і було треба (щоб хтось був поряд, але нічого не вимагав). Саме під час прогулянки я зрозуміла, що настільки «загубилась», що пропустила прихід своєї улюбленої пори року, вперше почула звук шарудіння листя під ногами, помітила, що дерева такі різнобарвні – гарні. Потім він провів мене додому. Запропонував залишитись, але я відмовилась від пропозиції, обіцяючи, що розкажу, що сталось, але тоді коли буду готова.

Лягла в ліжко, ще раз виплакалась і почала засинати. Раптом хтось подзвонив в двері. Змусила  себе їх відкрити (раптом хазяїн), але там була Соня. З моїм улюбленим тортом. Тільки зачинились двері , вона одразу ж взялась мене обнімати. Від розуміння, на що пішла заради мене людина, в її обіймах я знов розплакалась. Вже традиційно для сьогодні.

Вона просто не любителька «понити», тому я знаю чого їй варте це було. Спочатку вона мене жаліла, а потім сварила, бо цитую в такий щасливий період життя я зациклилась на одній невдачі, все руйную і нічого не ціную»

Від розуміння, те що я  почула правда мій емоційний стан ще більш погіршився, мене почало аж трусити в істериці, Соня не розгубилась – вклала мене в ліжко, накрила пледом і я пролежала в такому стані не визначений період часу.  Подруга знала, що йде до мене на довго, тож Єгор не здивувався, коли вона подзвонила йому, щоб попередити, що в мене і заночує.  Коли я вже могла нормально думати, Сонічка принесла торт, вляглась поряд і ми їли його майже руками. Такої вдячності комусь, а конкретно їй я певно ніколи не відчувала як в той момент.

Ми почали балакати, розкладати моє життя по полицях, вона висунула ідею сходити мені до психолога. І я все більше схиляюсь до того, що ця ідея непогана. Завтра вже йду на перший сенс. Страшно. Але  якщо за збігом обставин в такого хорошого спеціаліста звільнилось місце, я мушу цим шансом скористатись. А ще вона йде зі мною і почекає мене за дверима, тож шанс втікти, якщо злякаюсь просто мізерний.

Коли я з нею поділилась тягарем проблем, які мене переслідували, мені ТАК полегшало! Ніби камінь з душі впав, звичайно, що їх там ще багато, але вже легше. Заснули ми десь о 3, а торт так і лежав між нами недоїджений.

Прокинулась я через декілька годин, бо ж на роботу. Ну те, що мене не передати  словами як боліла голова зрозуміло, а от те, що вона вже не спала і готувала щось на кухні ні. Типу це скільки вона поспала годину? Та й продуктів в моєму холодильнику катма було, значить вона ходила в цілодобовий продуктовий. Ох і Соня! Ну від мене на горіхи отримала.  Але вона завжди безстрашна.

Врешті я поїхала на роботу, а вона додому відсипатись. Соня, до речі, мене підвезла, і за весь час разом за вчора, мої проблеми ми якось і не згадали,  ніби його й не було, просто повернулась та я, яка була ще тижнів два тому.

Але про обіцянку, яку я їй дала я пам’ятаю!