День 94 (01.10)

Одразу після роботи я поїхала до Мартусі. Котенята вже підросли, їхала на оглядини, і так вийшло, що один мені так запав в душу, що забрала з собою.  Пушистий комочок такий «мій», що я не хотіла його більше залишати.  У нього в крові тато «британець» та мама  звичайна гладкошерста кішка, а сам вийшов  ванільного кольору, з білою плямкою на передній лапці.  А ще личко ну таке вже миле.

З одного боку 1.5 місяці ще замало, хай би побув коло мами ще з тижні два. Але Марфа (киця Марти) привела аж 5, їй не вистачає ресурсу їх годувати, дуже схудла і так далі. Мій їсть сам, та й взагалі, здається, найбільший з усіх. Якщо раптом що, одразу привезу. А так всім однозначно легше.

Тепер підбираю ім’я.  Вибираю між Одрі, Пончиком і Санді. Ключове слово «вибираю». 

Цікаве питання чи ми обговорювали ту ситуацію з Мартою. Ні! Обоє зробили вигляд, що нічого не сталось.  Тим паче їй не можна хвилюватись, не потрібні моє проблеми, нехай живе в своїх рожевих мріях і очікуваннях.  Хоча вона звичайно розпитувала, допитувалась чи  в мене все гаразд, я збрехала, що це робота така «нервова».

На рахунок неї (роботи), то там все ок. Провели в теплій чудовій атмосфері бомбічний ефір. 

Ми ж Сонею ще вчора мали йти до психолога, але там не зрослось. Нещодавно подзвонила, сказала, що перезаписала мене на завтра. Так страшно. Я просто от взагалі не впевнена, що вона зможе вилікувати мою постійну тривожність.