День 104 (12.10)

Сьогодні друзі вечері збиратимуться з такого важливого приводу – приїзду Сари. І я б мала там бути, але…Сумні усвідомлювати, що я тупо все «просрала», але вже є як є.

Мій Одрі. Я попросила маму, щоб вона відвезла його назад до Мартиної кішки, дуже хвилююсь, щоб вона його не кусала, приняла назад, але там все одно краще, ніж одному весь час в квартирі… Мама приїхала не на довго, та й вона майже весь час зі мною.  Хоча довго їй не можна, і в ті години самій я дурію від самотності, вже остогидло то вікно, стеля, ліжко… Я прокручую, щоб могла робити в цей час здоровою і від цього ще гірше.

І так, живіт болить. Це дивна біль, як я зрозуміла, те що в мене пів живота заклеєно, якісь трубки повсюди, катетер в руці, то жахнулась.  Телефон мені не можна мінімум до завтра (очі не можна напружувати), але мама обіцяла, що принесе мій ноутбук завтра і будемо дивитись фільми фоном, думаю – це теж швидко остогидне.

До речі, обезболююче я вночі таки просила, і думаю ще сьогодні буду, ще завтра точно дадуть, а там далі не знаю як виживу. Не вірю, що буде менше боліти і нити. Рівно через три дні, якщо все буде добре я сяду. Так про це мрію!

З людських задоволень у мене питна вода і йогурт без добавок – все, що можна на даний час. А і кефір забула, але я його не їм з дитинство, тож що він є, що нема… А от завтра поїм мамину м’ясну юшку, кашку і можливо вона придумає щось ще. Вона піде о 5, а прийде в мінімум 7 ранку, і я знов залишись сама з думками. Ох як я хочу в її обійми,  хоча це нереально.