День 114 (23.10)

Пишу це ще з лікарні, але десь через годину піду до лікаря підписувати папірець, що всю відповідальність я буру на себе, і мене одразу ж пустять додому.  Мені допоможе добратись Саша. Він, до речі, ще з 11 ранку тут, а вже 4. Якби не він, то ні до якого дому я б не поїхала, бо взагалі не знала, що можна підписати такий папірець.

Одразу після ефіру в понеділок поїду знімати шви. Близько місяця мені не можна ніяких фізичний навантажень, ну і дієта. Цукерок, які я так хочу, ще довго не зможу з’їсти.

Це ж я сьогодні вперше за майже два тижні вийду на двір. Сама не вірю. Там сьогодні холодно, моя осіння куртка на думку Саші не підійде. Тож взяв в мене ключі і поїхав за нею додому. Я намагалась пояснити, що за дві хвилини до машини і дві пі   сля нереально змерзнути, але це дуже мило з його боку і якщо має бажання, то чому б і ні. Вирішила запропонувати йому прогулятись повільним кроком біля під’їзду в цю честь. Просто на вихідні я наврядчи виберусь на двір, тож користуюсь моментом.

Вечір цього дня: Урааа. Мене можна вітати, бо спати я буду в своєму ліжку. Я така щаслива, що все пройшло більш- менш по плану. Саша коли повернувся з моїм пальто, подарував мені величезний оберемок квітів, а лікарю і медсестрі по смачній шоколадці. Це мега- приємно, рада  що маю такого друга і колегу.  А ще в мене повний холодильник продуктів, я коли побачила, одразу взялась віддавати гроші, а він категорично відмовився, думала що з цим робити і вирішила зробити йому подарунок, інакшого варіанту віддячити не знаю. Та й переборщувати у користуванні чужою добротою не можна. Це дуже приємно, але ж є межі.

До речі, я встигла відвикнути трохи від свого ліжка, взагалі дуже незвично вдома, але завтра приїде малюк Одрі  і все  одразу стане на свої місця.