День 116 (25.10)

До мене в гості приходила Сара і ми добряче наговорились. У неї дуже багато новин. Треба бачити з яким трепетом в голосі вона розказувала про все, що стосується Канади. Здається, їй там було краще, ніж тут. Ну і головна причина чому так, виявляється чоловік.

Зараз вони дуже важко підтримують спілкування, відстань їм не на користь і вона страждає від того, що не бачить його емоцій, не може взяти за руку так далі. Їм потрібно все вирішити і негайно, але ніхто не робить перший крок. Думаю, вона переїде до нього. Звичайно важко визнавати той факт, що я знову втрачу контакт з подругою і ми будемо бачитись, якщо раз в рік, то добре, але кохання, звичайно, важливіше.

А ще я ніяк не можу змусити сісти себе за переклад. Може ну його…та ні! Попрацюю і повернусь.

Дві години по тому: Чим ближче до вечора, тим мені стає страшніше… а якщо гладач мене забув? А якщо я буду поводити себе якось не так? Ох цих якщо ще дуже багато. Мені не можна хвилюватись через шви, але НЕ робити я цього не можу. От Сара пішла…думала попрацюю, поприбираю і що…і нічого, бо все валиться з рук. Написала про це Саші і він  о 10,а це десь через півгодини приїде надавати психологічну допомогу. Чекаю.

За північ: Так, я пишу вже третій раз за день. Але…при прощанні Саша намагався поцілувати мене в губи. Я відвернулась. Реально вірила в жіночу і чоловічу дружбу… А тут таке… Я ж абсолютно не готова до нових стосунків. Не хочу! Ні з ним, ні з ніким. Так він красивий, розумний, перспективний, я б сказала ідеальний, але не зараз !

Але ображати його не хочеться і втрачати спілкування теж… Що тепер робити!? Можна звичайно зробити вигляд, що нічого не було, але це не полегшить ситуацію, я впевнена. Треба поговорити. Але… Щось занадто багато цих але! Настрій на дні… Не хочу завтра! Досить того, що переживаю за ефір, тепер ще й за це! Чому все так складно!?

Не знаю чи це важливо, але Одрі його вподобав. Хоча це нічого не міняє. Не хочу навіть пробувати, бо знаю, що не витримаю ще одного розтавання. Ооо ще ж Настя дзвонила в Андрія скоро буде дитина, сказали на родинному святі 3 дні тому. Мені казав мінімум через 10 років, а тут таке. Ну значить та жінка краща, ніж я, достойніша для такого процесу… Насправді, прийшов той час, коли ми майже все одно… Тільки доля Насті турбує і все. Їй важко, не кожен може витримати школу і два додаткових вдень. Бідна дитина… Але я вже скинула їй школи мистецтв, одну в Україні та  декілька закордоном. Тепер все в її руках. Тим паче вони якраз переключаться на внука/внучку і в Насті все вийде.

Щось мені такі погані думки в голову лізуть… От як з цим лягати спати!?