День 117 (26.10)

День був настільки насиченим, що я не встигла зрозуміти як він минув. Вставати було важко тільки, з не привички, але Одрі допоміг. Хоча він сумував, поки мене не було. По очах було видно.

За переклади гроші прийшли. Досить багато, бо весь тиждень в лікарні працювала, тому я щаслива. Думаю вистачить на тиждень поїздок в таксі. Так, самій смішно, знаю. Але нагрузок мені багато не можна, то я трохи їду, трохи йду.

Ох, а Саша…Сьогодні ми говорили виключно по роботі і виключно офіційно. Навіть звичайне вітання з обнімашками, замінив на «Доброго дня». Довго так тривати не може, то буду намагатись поговорити з ним про все завтра.

Так от, як тільки ефір закінчився і ми обговорили і підготували все на завтра я почапала в лікарню. Я вирішила на метро і мені навіть було не важко. Лікар на мене трохи злився за відмову, було видно, але шви знімав не боляче, дав настанови і сказав прийти аж через тиждень на перевірку. Тепер поступово можна вводити всю їжу в раціон, якихось два тижні і я знову буду всеїдна.

Я реально вже не пам’ятаю який на смак мій улюблений торт, але від цього не менше його хочу. Життя без солодкого і шкідливого НЕ для мене.

 А назад мене забрала Соня. Їй було по дорозі, та й ми і так планували зустрітись на каву. Вона як завжди вся в роботі. Каже, що з хлопчиком Ігоря вони поки лагодять так собі. Він забирає всю Єгорову увагу, і вона ревнує, хоч і знає, що поводить себе як дитина.
Хоча для неї це вже і так надмірні зусилля, бо дітей вона ж не любить. Якщо він виграє суд, малий залишиться назавжди і контакт знайти таки прийдеться.

До речі, ще одна новина. Манюня Одрі важить 700 грамів, а то вам не хухри мухри…Пішла я спати