День 120 (29.10)

Цей четвер я запам’ятаю на все життя! Бо…Вперше в житті мене впізнали на вулиці! І фото попросили! Сама не вірю, що це пишу. Пройшло вже стільки часу, а мене досі калатає в середині.

Але певно правильним буде спочатку розповісти про день з самого ранку. Я, як завжди, прокинулась, зібралась на роботу, розібралась з Одрі, відпрацювала. Все нарешті обійшлось без конфузів. Потім готувалась до завтра. Розпрощалась з колегами і пішла додому. Але була там недовго, так як мене видзвонила на  каву Вася. Ми посиділи, а потім пішли з малими в місто – на всілякі атракціони, хлопці зараз такі класні і цікаві. Все що хочеш тобі розкажуть.  І от спускаємось ми в метро на трамвай і мене наздоганяє ззаду дівчина. Махає руками. Нарешті підходить ближче і запитує, чи це раптом не я та дівчина, яка веде «Ранок на Сніданок». Я розгубилась і просто кивнула головою на знак згоди. Трохи поговорили, так приємно чути компліменти, та й взагалі! Так ми простояли хвилин сім, а потім згадали про справи ( я конкретно про Васю з синами, які мене чекають за декілька метрів і нудяться), сфотографувались і розійшлись в різні сторони.

Я тепер знаю, що її звати Ірина, і дивиться вона наш канал, бо він регіональний, а отже менш заангажований  там більше правди, а ще їй  45, і в неї двоє досить дорослих синів. Якщо чесно не розумію нащо мені ця інформація, але то вже таке. От воно виявляється, що таке популярність.

Якщо серйозно, то я в шоці, що це сталось зі мною. Якось досі не можу повірити.  Так, я реально все життя про це мріяла, але… Вася теж була в шоці. Ми ще півдороги обговорювали цей випадок. Ну для неї це звично – вона ж блогер. Але каже, що не думала, що колись на таке буде споглядати зі сторони.

Я зараз пишу і відчуваю таке безсилля. Здається ще трошки і засну над цим зошитом.

До речі, лікаря я не прогуляла, він просто переніс запис на завтра, якась там конференція… А  я радо погодилась. Не вмираю вже ж! Ще поки не літаю, але про наявність шраму згадую значно менше.