День 131 (09.11)

Не буду тягнути і одразу почну з розмови з Сашою. Сама не вірю, що це пишу… Але ні! Потягну інтригу, бо згадала, що не розказала про вчорашній вечір.

Мої подружки весь вечір намагались знайти мені кавалера. Невже я така ж противна була, коли ми «одружували» Соню!? Я чисто гіпотетично ще від Андрія не відійшла, про Сашу взагалі мовчу. Третіх мені не треба! Але було весело.  Моє бурчання зробило наш вечір.

Додому я прийшла о 12, заснула десь о 1. Можна уявити як я вставала в 4.30… Навіть Одрі забулась погодувати (така сонна була). Мені чесно соромно.

Зранку був ефір. Все пройшло швидко, якісно, позитивно. Вже звично. Так класно кайфувати від всього, що ти робиш і від людей з якими працюєш. 

Опісля була літучка – звичайний розбір польотів. Минулий тиждень чомусь показав маленький рейтинг, хоча на ютюбі перегляді для нас великі.  Робота робиться професійно і якісно, але щось тут не те. І ніхто не може розгадати «що».  Ми з Олею (адміністратором) одразу після цього пішли в їдальню і підвищили настрій булочкою.

Ось і дійшов момент до Саші. Він взявся проводити мене додому. Не дивно, бо ж ми мали «поговорити».  Всю дорогу говорили ні про що, зайшли до мене додому на чай, я накрила стіл.  Почали чаювати. Аж тоді він взяв мене за руку і запитав: « То так?!».

Мене як переклинило, не могла вичавити і слова… Тому коли зрозуміла, що ця пауза задовга я мовчки кивнула. Знаю дивно, проте вже як є. Він підійшов, обійняв. Обом було якось ніяково. Рятували ситуацію як могли – говорили про щось нейтральне. А потім ні з того, ні з сього почав говорити про минуле: про дитинство, перше кохання, дівчину, яка його дуже негарно «кинула».  Зрадила, образила і відбила бажання заводити стосунки на найближчі три роки.

А ці слова я запам’ятала слово в слово, на все життя: «Після того сім’я не входила в мої плани. Я б сказав взагалі. Зациклився на роботі і це ввійшло в звичку. А потім в пару поставили тебе. Ти тоді добряче зачепила моє его, коли заборонила підшутковувати над тобою на пробах, поставила на місце так сказати…і я знову став маленьким ображеним хлопчиком, хоч і ненадовго. Помітив, яка ти красива, розумна, талановита… А потім той злощасний дзвінок, що я пройшов, а ти ні. Мені мало б бути все одно. Але я розумів, що ні з ким, крім тебе мені не буде цікаво, а це ж найважливіше. Дуже хотів ще раз з тобою зустрітись і той ультиматум був єдиним шансом. Мій карт-бланш спрацював. Симпатію почав відчувати ще на першій репетиції, але довго не признався собі, що це дійсно так. Потім так само і тобі. Дякую, що дала шанс. Я його виправдаю».

Ці зворушливі слова довели мене до сліз, було багато поцілунків, обіймів і слів.  Ніколи не вірила в красиві романтичні стосунки, а мої почались саме так. Він залишився в мене до 12. Готували вечерю, дуркували, багато сміялись. Поїхав, і мені стало так самотньо…

З одного боку хочеться розказати про це всьому світу, а з іншого нікому-нікому. Тепер я розумію Соню. Щастя любить тишу. Хоча сказати про мій новий статус рідним і близьким все таки треба…

Цей малий дере мене за ногу! Треба дати їсти… Здається, це привід закінчити цей неприривний потік тексту.